Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
Але загалом ліворучного в мені залишилося не так вже й мало. Лівою я зачісуюся, відчиняю і зачиняю двері, ступаю з лівої ноги, через що ніколи не мала проблем на уроках військової підготовки, а це було важливо, бо я кілька років була найвищою в класі, тож стояла попереду колони. Усе, що випадало з-під контролю бабці, я не замислюючись роблю лівою. Але мені ніколи не досягнути такого звичного для інших людей автоматизму в усьому, що стосується просторової орієнтації. Я завжди замислююся перед тим, як подивитися на дорогу, яку збираюся перейти, чи немає там машин, бо забуваю, куди потрібно дивитися спершу — ліворуч чи праворуч, а навіть якщо мені вдається згадати, то визначення, де саме знаходиться це «ліворуч», а де «праворуч», теж займає чимало часу. Знайти зворотну дорогу з незнайомого місця мені також непросто, бо я завжди забуваю, що право і ліво тоді міняються місцями. Можливо, моє традиційно жіноче погане вміння орієнтуватися, пов'язане саме з цією мимоволі втраченою ліворукістю, можливо, з чимось іншим, але саме через це я відмовилася від ідеї навчитися водити машину. Складна автоматика водіння, коли постійно потрібно концентруватись одночасно і на дорозі, і на розставлених по обидва боки від неї знаках, і на машинах, що вовтузяться довкола — і ніколи не знаєш, чого від них чекати, неможливість відключитися ні на мить і помріяти про щось своє, — усе це завжди видавалося мені надто високою платою за додаткові зручності цього засобу пересування.
Найболючішими були намагання примусити мене писати правою, а тим більше дотримуватися обов'язкових тоді каліграфічних норм. Мабуть, саме тому я з таким ентузіазмом училася друкувати спершу на машинці, а далі на комп'ютері, писання від руки давно стало для мене екзотикою, а почерк, який в шкільні роки мінявся мало не щомісяця, і постійно в гірший бік, тепер став нечитабельним навіть для мене самої. Хоча зараз, із перспективи часу, все це вже не здається мені таким страшним, а чорнильні ручки з відкритим пером завжди подобалися мені більше від страшенно модних тоді китайських із закритим золотим пером із позолоченою стрілочкою. Ручкою з відкритим пером важко було каліграфічно писати, чорнило часто скрапувало на папір густими кляксами, або навпаки, ручка не хотіла «розписуватися», ковпачки у ній всередині тріскали від морозу або від спеки й фіолетові квіти розлазилися по сторінках бібліотечних підручників.
Зате коштувала така ручка лише кілька копійок, на відміну від дорогої китайської (тоді означення китайський ще не стало синонімом дешевизни й поганої якості, а ручки ці у декого збереглися досі і, попри активне використання, перебувають у цілком функціональному стані).
Але і з цими, малоприємними спогадами дитинства, коли бабця сиділа поряд зі мною весь перший рік навчання і сварила за потаємні спроби швиденько нашкробати домашні завдання лівою, які я вперто робила щоразу, коли бабця відходила до телефону, з цими спогадами відбувається та сама не залежна від мого бажання механіка мимовільних утрат. Щоразу, коли я намагаюся пригадати той чи інший епізод, він просто в мене на очах видозмінюється й починає набирати ідеалізованих рис, так ніби з нього вивітрюється терпкий запах дійсності й залишається лише злегка відчутний слід парфумів. Усі парфуми, вивітрюючись, залишають однаковий, ледь вловимий слід, за яким уже неможливо визначити, які саме це були парфуми, а лише здогадатися, що вони взагалі були. І, мабуть, аби уникнути цієї зростаючої ентропії і неминучого хаосу, який приходить на зміну зниканню, пам'ять заміняє одні епізоди іншими, реальні ситуації — напівреальними, негативні — позитивними, бажане і те, що так і не здійснилося, — ілюзією, ніби воно відбулося, але зосталося в далекому минулому й нічим про себе не нагадує, окрім слабких і розпливчастих спогадів.
Найбільше ця зрадливість пам'яті відчувається у намаганні пригадати епізоди давніх подорожей: тут уступає в дію уже значно складніший механізм, адже подорожам передує уява про місця, які доведеться побачити. Те, як уявляєш собі все попередньо, переважно зовсім не збігається з побаченим насправді. І момент звикання до того, що власна уява підводить, коли потрібно витерти з пам'яті ідеальний та стрункий образ, скажімо, Ейфелевої вежі, баченої на розтиражованих зображеннях поштівок і туристичних буклетів, і змиритися з квапливим тлумом довкола цих недоладно цибатих сталевих конструкцій, із загазованим, висушеним спекою повітрям туристичного сезону, із засиллям російської та китайської мов, які чуються довкола значно частіше від французької. Але змиритися з цим до кінця ніколи так і не вдається, на це завжди бракне часу і сил, тому в результаті картинка із пам'яті перестає бути такою ідилічною, як раніше, але залишається непевність, чи вона не перетворилася на новий фантом, настільки ж малореальний, як і попередня, вимріяна картинка. І потім мимоволі обираєш котрусь із усіх цих реальностей чи імітацій реальності, спритно підсунутих власною уявою, так і не навчившись їх розрізняти.
Мабуть, саме через цю особливу властивість спогадів про подорожі я так часто пригадую собі єдиний у моїй колекції епізод, коли ми з батьками поїхали до моря.
Батьки ніколи не були прихильниками «дикого» туризму, вони взагалі рідко їздили відпочивати. Як у той період, коли жили разом, так і сам батько згодом, після маминої смерті. Але того разу знайомі переконали їх поїхати до моря з наметами. Точніше, з одним велетенським наметом, у якому поміщалися не лише обидва автомобілі, а всі ми — четверо дорослих і троє дітей, причому кожен спав на окремій розкладачці. Це був якийсь спеціальний військовий намет — я ніколи ні до
