Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
Чи навіть так:
— Знаєш, — сказав би він, опускаючи очі на пляму на скатертині, — я часто думаю про той день. Ясна річ, тепер пізно шукати винних, але ми обоє з нею тоді поводилися неправильно. Я трохи розгубився, коли вона сказала, що зустріла іншу людину і хотіла б, щоб ми розійшлися. Насправді, я мав сказати їй ці слова і довго готувався до важкої розмови. Бо раніше все завжди було навпаки, я зраджував її і почувався винним, а вона пробачала й змушувала мене постійно пам'ятати про мою провину. Мене дратувало, що вона не може просто пробачити й постійно пригадує мені старі помилки, ніби провокуючи на нові зради. Бо ніхто не може жити з постійним відчуттям провини — я змушений був шукати десь розуміння й підтримки, якщо вже твоя мати не могла мені цього дати. Але тут я розгубився, бо вона випередила мене. І я розізлився, накричав на неї, що вона завжди дорікала мені зрадами, а сама нічим не краща. Вона розплакалася і сказала, що я і зараз її зраджую і вона знає про це. Одним словом, почалася якась мелодраматична сцена з третьосортної п'єси. Я не витримав цього й пішов геть, щоб трохи заспокоїтися.
Хоча найбільше мені хотілося б почути, ясна річ, щось на зразок:
— Знаєш, — сказав би мій батько і накрив би мою долоню своєю, теплою і шорсткуватою на дотик, — усі ці роки я ніяк не міг зрозуміти, в чому ми з твоєю мамою помилилися. Я не хотів би зараз вникати в деталі нашої з нею останньої розмови, яка мала такі сумні наслідки. Тепер, коли минуло так багато років, уже все одно важко визначити, хто був у всьому цьому більше винен. Та і не це головне. Ми занадто довго з нею з'ясовували, хто з нас винен більше, і при цьому кожен був переконаний, що саме він взагалі ні в чому не винен. Це почалося відразу після твого народження: мабуть, ми виявилися неготовими до того, що все так зміниться. І ми пропустили щось дуже важливе, пропустили момент, який зміг би об'єднати нас і примусити побачити нарешті одне одного, а не лише самих себе. Втекти від власних проблем можна, тільки заглибившись у проблеми когось іншого. А коли цього не вмієш, жити по-справжньому важко.
Останнє речення явно потребувало коректив, бо з нього зовсім не випливало, чи батькові було по-справжньому важко жити чи жити по-справжньому було йому важко. Але чомусь мені не хотілося вносити ясність у це речення. Як і в ситуацію загалом. З часом я помітила за собою, що коли раніше просто не наважувалася почати з батьком цю розмову, то тепер уже не дуже і хотіла б довідатися, як усе це виглядало насправді з його точки зору. Набагато зручнішим було в цій ситуації просто придумати собі батька й міняти в ньому все, що захочеться, відповідно до потреб ситуації. Ще простішим було придумати собі маму, якої я майже не пам'ятала, і щоразу міняти причини її самогубства, а час від часу дозволяти собі навіть своєрідний гепі-енд і переконувати саму себе в тому, що версія самогубства є такою ж моєю вигадкою, як і всі інші версії. Ні бабця, ані батько ніколи не розповідали мені про цей випадок, його тільки так і називали «той випадок», ніби всім було ясно, про що йдеться. А це цілком могло бути ніяке не самогубство, а, наприклад, трагічна випадковість. Як із хлопцем років двадцяти з будинку навпроти, який у всіх на очах випав із балкона й розбився. Це трапилось у суботу, напередодні Великодня, безліч людей бачило це, і кожен висував власні версії. Діти в дворі казали, що він розмовляв із другом і занадто далеко вихилився з балкона, не зміг утримати рівновагу, ще хтось припустив, ніби хлопець мив вікно і послизнувся, була і така версія, що на балконі висіла свіжовипрана білизна, з якої накрапало води, і послизнувся він через це. Але були й ще менш вірогідні версії, як, наприклад, та, що в нього впала додолу писанка і він потягнувся за нею. Що саме трапилося насправді, так ніхто і не довідався. Приїхала «швидка», констатувала смерть, але забирати труп не дозволили, поки не приїде міліція. Хлопчину накрили цератою, і він лежав на чиїйсь грядці з квітами ще півдня — я щомиті визирала у вікно і довго не могла примусити себе відірвати погляд від цього шматка церати. Потім труп забрали, я не бачила коли, як не бачила і самого випадку. Так досі й не знаю, з якого саме балкона випав той хлопець, але постійно ловлю себе на бажанні визирнути у вікно й переконатися, що на тій грядці ніхто більше не лежить, і мені здається, що трава на місці випадку тепер назавжди залишиться прим'ятою і зберігатиме контури тіла. Мабуть, із мамою трапилося щось схоже, і всі відразу висунули різні версії того, що відбулося, версії були взаємозаперечливими, але це нікого не зупиняло, кожен був переконаний у власній правоті й помилковості вражень іншого. Тому всі мої намагання довідатися щось конкретне про мамин випадок приречені на неуспіх, і кожна з версій, яку я собі вигадую, насправді не менш правдоподібна, ніж те, що могли б розповісти мені очевидці.
Мене завжди цікавив механізм цієї ненадійності власної пам'яті, коли пригадуєш епізод, побачений на власні очі, і з кожним пригадуванням помічаєш, як видозмінюються ті чи інші деталі, втрачають контури, набувають нових трактувань, і врешті вся історія починає жити своїм життям і загалом не має нічого спільного з
