Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний

Шульга засміявся.

— Вона побігла слідом за своїм антилопом, але від левів однаково ж не втече.

— Не втече? Ти так сказав, Шульга? Скажи ще раз!

— Я сказав, що від справжніх левів антилопа ніколи не зможе втекти.

— Геніально! — скинув догори руки Ашот. — Тепер нам залишилося визначити, хто з нас справжній лев. Є лев вірменський, є лев український, Хомухіна хтось захотів би назвати левом московським, але це ж не лев! Це шакал, який обгризає кістки.

— Кістки? — сумно усміхнувся Шульга. — Я б цього не сказав. Тим часом цей кастрований чинодрал пасеться коло розкішного м’яса.

— А ми зоставимо йому самі кістки!

— Так, як ти мені від курки в барі?

Вони познайомилися вранці в барі «Марии Ульяновой». Шульга спитав бармена, що в них є з’їсти, окрім традиційної ікри і баликів, бармен дістав з холодильника варену курку, тут несподівано з–за спини в Шульги вистрибнув худий, як чорт, чорний чоловік, з вигуком: «Дорогий друже, дозволь шматочок бідному вірменському брату!» — відщипнув у курки, здавалося, справді тільки шматочок, та коли бармен подав Шульзі те, що залишилося, то вже то була не курка, а самий, сказати б, фюзеляж від неї з додатком двох синіх жилавих ніг і так само жилавої шиї. Вся грудинка, все біле м’ясо з ніжними крильцями вмить відлетіло до сина мудрого вірменського народу.

Ось там вони й познайомилися: українська простодушна щедрість і вірменська мудрість і меткість.

— А хоч би й так! — вигукнув Ашот. — Не станеш же ти заперечувати?

— Інший, може, й став би, та не я. Біографія не дає змоги.

— Біографія? Ах, Шульга! Як сказано, як сказано! Ти великий чоловік, і народ твій великий!

— Народ — так. А я? Що я? Раб оцієї жінки навіки.

— Ти раб? Ти не можеш бути рабом, Шульга!

— Не можу — це точно. Не маю права і все таке інше. Але скажу тобі по секрету: хочу бути рабом. Розумієш: хочу!

— Хочу — це страшно, — прошепотів Ашот. — Хочу — це вже кінець усьому. І тут тобі не поможе ніхто і ніщо. Навіть чоловіча дружба. І навіть — знаєш що?

— Що ж, коли не секрет?

— Навіть інтернаціоналізм і дружба народів!

Вони досхочу посміялися, поволі просуваючись слідом за кометним хвостом Хомухіна, тоді Шульга, враз ставши серйозним, сказав Давтяну:

— Ти повинен зрозуміти, що в цій жінці моя судьба. Згодом я тобі все поясню. Може, тут містика, може, ще щось. Не знаю. Але коли я з цією Юлією Никонівною спробую… Одним словом, ти повинен знати, що це не дешевий флірт, а все моє життя… Може, потрібна буде твоя поміч. Поможеш мені?

Ашот мовчки подав йому руку.

— Шульга, я бачив цю жінку, і я все розумію. О жінко, що означає твій крик?

— Але вона не кричала, Ашоте. Ох, коли б же вона кричала, побачивши мене!

— Однаково їй нікуди подітися. Ми пвпливемо по Волзі, і треба буде припливати. Ти припливеш, і вона припливе. Ти знаєш, як звалася колись Волга? Ітіль. Тисячу років тому. І тоді так само, коли чоловік і жінка опинялися в тому самому човні на Ітілі, то вони… «От Танаида до Итили коман, хазар и печенег таких могил наворотили, каких не видел человек…» Це вірші Заболоцького. Люблю вірші. Наш Нарекаці не написав про Ітіль. І про любов над могилами не писав. А на цій воді вбивали і любили. Більше вбивали — більше любили. Така дивна вода. Ти вбивав, Шульга?

— Я? — здивувався Шульга. — Чому я мав когось убивати? Я не вбивав нікого.

— А на війні ти був?

— Ну, був на війні.

— Ким ти там був?

— Танкістом.

— І не вбивав нікого?

— Я не вбивав. Я воював з ворогом.

— О жінко! — молитовно здійняв догори руки Давтян. — Що означає твій крик?..

Коли вже пливли по Рибінському водосховищу і поминули затоплену церкву (незбагненність похмурих диктаторських душ: з 80 тисяч церков Ленін, Сталін і Хрущов знищили понад 60 тисяч, а цю, затоплену, зберегли, і тепер байдужі води, які накрили її, зоставивши на поверхні лиш шпиль дзвіниці, здавалися морем сліз, пролитих за навіки втраченою красою і святістю), і коли хто повечеряв у ресторані з багатим вибором страв, а хто, як Шульга і Давтян, засів унизу в барі біля вірменських коньяків і московських та українських горілок (на українські тут налягали з особливою охотою, смакуючи чистою, як сльоза, вінницькою, настояною на поліських травах чернігівською, калиново–горобиновою сумською і, звісно ж, легендарно–унікальною з перцем), а ще хто вже лаштувався в своїх каютах до спочинку, щоб назавтра схопитися з самого досвітку і милуватися волзькими берегами і давніми городами на тих берегах, Ярославлем, Костромою, Угличем, — і саме тоді нечутно, непомітно, з номенклатурно–московською загадковістю повсюди, біля всіх став виникати помічник Хомухіна Фелікс і з притаманною тільки володарям столичних кабінетів спесивістю і тоном, який не визнає жодних заперечень, повідомляв, що товариш Хомухін просить шановних колег зібратися в салоні першого класу, щоб обмінятися думками щодо проведення їхнього симпозіуму в Горькому, визначити, намітити, узгодити…

— Хочеш, то йди, — сказав Шульга Ашотові, — а я посиджу тут.

— А як же головний спеціаліст міністерства? — прискалив хитре вірменське око Давтян.

Шульга й без нього гаразд відав, що там буде ВОНА. Він рвався туди з дикою силою і пристрастю і водночас лякався чогось. Може, не хотів необачним вчинком передчасно сполохати несподіване щастя, що так зненацька звалилося на нього, мов Божий дарунок.

— Ти йди, — глухо промовив він до Ашота, — а я, може, згодом. Мені треба подумати і… зосередитися…

У салоні він з’явився, коли дисципліновані «товариші узбеки» вже повгніздювалися у зручних кріслах, не лишивши жодного вільного місця, Хомухіна з його супроводом ще не було, лиш спесивий Фелікс ширяв на чорних міністерських крилах у тісному просторі, звіряючи, перевіряючи, уточнюючи, хто з’явився, хто присутній, хто наявний, а хто змаловажив, зневажив, здисидентствував уже напочатку і… Шульга достоту відав, які суворі оргвисновки загрожують усім, хто потрапить до проскрипцій цього дрібненького чоловікоподібного чортика з жіночою спиною і майже жіночим задом. Він по–панібратськи підмигнув Феліксові, який окислився від того підмигування, бо