Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
Шульга думав: що зробив не так у житті? Але чи все залежало від нього? Тоді в Ташкенті змушений був поїхати на фронт, не попрощавшись з Юлією. Священний обов’язок. Божевільна ніч з Ульрікою закінчилася трагічно через безглузду стрілянину, яку зчинили десь недобиті есесівці. Олька пішла від нього, нічого не сказавши, і виявилося: пішла навіки. Сусідка з Покровського поїхала до родичів на станцію Ясинувата і там нібито зустріла Ольчиного Грицька. Йому на війні відбило руку, пораненого, його приютила шахтарка з Ясинуватої, то він у неї й зостався в приймах. До Ольки вертатися не думав, бо, мовляв, нащо він їй безрукий. Про синів нічого не знав і не повірив, коли почув. Життя свого переінакшувати вже не хотів. Як усі шофери, щовечора після роботи напивався, бив свою шахтарку і був щасливий. Коли Олька почула від тітки Килини про Грицька, вона затялася: повинна поїхати туди і привезти синам їхнього батька. Діти не винні, їм потрібен батько. Про себе не думала. Про Шульгу й поготів… Уночі на Ясинуватій якісь п’яні скинули Ольку під колеса поїзда. Тітка Килина була категорична: «Отож бандити — або хотіли забрати гроші, або знасилувати…»
Вбило на війні нашу любов, вбило і всіх нас, а хто вцілів, того вбиває тепер. І яка ж наруга над людьми насилати на них кавалерів Золотої Зірки, які просторікують з кіноекранів: «Без електрики далі жити не можна…» А без серця, а без душі? Коли згасне світло в душі, не заміниш його ніякими електролампочками і прожекторами не заміниш, навіть отими, що ними маршал Жуков знетямлював фашистських вояків, штурмуючи Берлін.
У Кам’янці Шульзі не було чого робити. Бригада місцевих електриків уже прийняла від монтажників готову підстанцію, коли настав день пробного пуску зрошувальної системи, ввімкнено живлення, електромотори пускали в рух насоси, вода з Дніпра потекла в магістральний десятикілометровий канал, на святковій трибуні товпилося начальство, трудящі, зібрані з цілого району, дивилися на начальство, слухали бадьорі марші, що їх передавало радіо, і ждали, коли до них дійде перший вал води, «життєдайної вологи», як охрестили її запопадливі журналісти, «запоруки високих врожаїв», «порятунку від вічної засухи, яка панувала в цих степах ще з скіфських часів».
Води того дня так і не змогли діждатися.
Проектувальники неправильно розрахували потужність насосної станції, геологи не попередили про карстову природу місцевих ґрунтів, під поверхнею яких зяяли бездонні порожнечі, через що накачувана насосами з Дніпра вода, пройшовши трохи більше третини каналу, безслідно зникала, ніби проковтнута казковою силою. Ідеальним було б зацементувати дно каналу, та де взяти такі кошти в сільському районі, далекому не тільки від Москви, а й від Києва. Київський меліоратор, який прибув на урочисте відкриття каналу, запропонував вихід із ситуації: негайно роздобути вагонів зо два солі, поставити уздовж каналу пожежні насоси і накачувати в канал соляний розчин, щоб дно й стінки каналу засолилися і перестали абсорбувати воду.
Ідея, захопивши начальство, стає безсмертною. Негайно знайдено завідуючого райспоживспілкою Чайку і велено добути сіль. Чайка, велетенський одноокий чоловік із страхітливою вм’ятиною посеред лоба, з усього видати — покалічений на війні, а судячи з поранення, не з породи лякливих і нерішучих, в цій, здавалося б, простій справі виявив і нерішучість, і, сказати б, безпорадність.
— На складах у мене стільки солі нема, — обережно повідомив він, — збирати її по всіх сільських крамницях — хіба ж збереш? А он я знаю, в Нікополі прийшло на станцію три вагони з сіллю, так залізниця її не відпускає, бо ще не получила документів.
— Беру на себе, — заявив київський меліоратор. — Значить, так. Створюємо ініціативну групу. Я її очолюю. Переправляємось в Нікополь і там рішаєм вопрос. У мене є там деякі зв’язки. У товариша Чайки всі необхідні дані. Для ініціативної групи треба ще третього. Може, попросимо представника енергетиків?
Так Шульга, припливши до Кам’янки з Нікополя, знов опинився в Нікополі..
Прізвище київського меліоратора було Безлюдний. Всі його так звані нікопольські зв’язки починалися й кінчалися в кабінеті директора місцевого пивзаводу. Директора не було, поїхав на чергову нараду до Дніпропетровська, але була команда: на відповідному рівні приймати, коли він з’явиться, столичного гостя товариша Безлюдного.
— Ми з ним разом партизанили, — розсідаючись на директорському дивані, товстогубо поплямкував Безлюдний. Був він увесь якийсь товстий, ніби всуціль з подушок: плечі, спина, живіт, щоки, навіть лоб — усе подушкоподібне. І в його сірому столичному пальті плечі вимощені були подушками, і зелений капелюх теж мовби з подушечок.
— Ми, партизани, знайдемо один одного, хоч де б він був, — хвалився Безлюдний, цмулячи міцне пиво з персонального директорського чаника, — у нас у Києві тепер і влада не так радянська, як партизанська. Коротченко хто? Партизан. Гречуха хто? Партизан. Ковпак хто? Пусті слова про право бідних. Сам Микита Сергійович Хрущов усю війну ніби в діючій армії, ніби там член Військової Ради, а фактично? А фактично партизан у душі й на ділі. Думаєш, Україну від фашистів визволила армія? Партизани, щоб ти знав! От ти свій хлопець, спеціаліст, бачу, пройшов війну. А де був? У партизанах чи де?
— Танкіст, — сказав Шульга.
— І до чого ти там дострілявся в своїм Танку?
— До командира полку.
— Так ти ж справжній партизан! Командир танкового полку! І оце тепер нидієш тут серед своїх трансформаторів? Плюнь і воскресни! Тобі треба перебиратися в столицю. Давай мені свої координати, в мене є друзяки–партизани
