Дотик - Колін Маккалоу

— От і добре, — мовив Александр і весело вишкірився.

— Ти поїдеш і пропустиш прийняття декотрих важливих законів, — завважила Рубі. — Мені сказали, що Паркс збирається позбавити католицькі школи державної фінансової підтримки — а також школи інших конфесій. Але для інших шкіл це не так важливо, бо вони фінансуються багатими снобами. А до католицьких шкіл ходять діти з бідніших прошарків населення.

— Який же ж він жахливий протестантський фанатик! — вигукнув Александр.

— Готується новий законопроект про землю, а також іще один законопроект, спрямований на обмеження китайської імміграції. Ага, там іще будуть законопроекти стосовно виборів — а чому це політики маніпулюють межами виборчих округів?

— Щоб мати більше голосів, Рубі. Не став риторичних запитань.

— Еге ж! Є іще один законопроект, який мене непокоїть, — це той, що стосується спиртного. Він дає округам право встановлювати заборону на алкоголь — пуритани чортові!

— Можеш не турбуватися, Рубі, — заспокійливо мовив Александр, стискаючи її руку. — Кінрос не проголосує за скасування спиртного, бо він і так є містом досить цнотливим, враховуючи те, що китайці не п’ють. Пуритани не отримають тут необхідних їм голосів, бо китайці права голосу не мають, а білі люблять своє спиртне надто сильно, щоб проти нього проголосувати.

— Як би там не було, у мене — готель, а не бар. До того ж завжди можна буде підмазати поліцію, як у Гілл-Енді.

— Тобі не доведеться цього робити, запевняю тебе. — Раптом вираз його обличчя посуворішав і він мовив серйозним тоном: — Не дивуйся, якщо я залишуся там надовго.

— А скільки для тебе «надовго», Александре?

— Два, три, може, чотири роки.

— Господи! До того часу, як ти повернешся, у мене там дещо знову відросте і я ще раз стану незайманкою. Вчетверте.

— А я до тебе так і буду ставитися, моя люба.

— Це означає, що ти матимеш достатньо часу, щоб улаштувати Лі до Кембриджу?

— Так. Можливо, підприємство «Апокаліпсис Ентерпрайз» фінансуватиме професорську кафедру або започаткує дослідницьку лабораторію.

— Як же поталанило Лі! Молитиму Бога, щоб він це зрозумів та оцінив, — сказала Рубі.

— Гадаю, так воно і буде, — сказав Александр і посміхнувся.

Хоча від’їзд чоловіка наприкінці 1879 року і став для Елізабет повною несподіванкою та потрясінням, вона не жалкувала, що він їде. Хто невтішно побивався, так це Нелл; батько почав брати її з собою і показувати цехи, дільниці по збагаченню руди, а одного разу, коли їй уже виповнилося три роки, Александр узяв малу з собою в шахту. Що ж тепер їй робити — цілими днями стирчати вдома?

Відповіддю Александра стало найняття на роботу не гувернантки, а наставника-чоловіка, який мав навчити його доньку читати й писати, а також навчив би її азів латини, давньогрецької мови, французької та італійської, наставника, який змусив би працювати її допитливий розум. Наставник виявився сором’язливим молодиком на ім’я Вільям Стівенс, якого Александр поселив у великій кімнаті на третьому поверсі Кінрос-гаусу. Сунь послав навчатися трьох здібних китайських хлопчиків, преподобний Пітер Вілкінс — свого сина Доні, дуже здібного хлопця, а ще Александр спромігся знайти трьох білих дівчаток, чиї батьки погодилися на те, що вони ходитимуть до школи, допоки їм не виповниться десять чи десь так. Нелл була наймолодшою, їй було майже чотири роки, а решті учнів було п’ять.

Через кілька днів рюмсання та істерики Нелл продемонструвала, що вона — таки татова доця: розправила плечі, підняла голову і вирішила гідно прийняти свою долю. Одного дня вона буде достатньо дорослою, щоб поїхати разом із татком; а допоки єдиним способом зберегти своє місце в його серці були успіхи у навчанні.

З півдесятка економок прийшли і пішли, аж поки не приїхала місіс Гертруда Сартіс; вона підійшла до родини, як рукавичка до руки. П’ятдесятирічна вдова, чиї діти вже виросли та одружилися, керувала затрапезним пансіоном у Блейні, коли її знайшла Констанція Дьюї. Місіс Сартіс виявилася бадьорою та життєрадісною жінкою із залізними нервами; вона не церемонилася з Нелл та кухарем Чангом, а до решти китайців ставилася приязно та з повагою; їй навіть вдалося порозумітися з Джимом Самерсом. Ця остання обставина була найважливішою у світлі Александрового від’їзду — вперше за багато років Джим Самерс не зміг поїхати разом із ним: його дружина нездужала від якоїсь загадкової хвороби, про яку він не хотів розводитися.

Утім, за відсутності Александра виконавча влада не перейшла до рук Самерса. Сунь скинув свої розкішні шовкові шати і перебрав на себе керівництво шахтою та іншими галузями «Апокаліпсису»: вугіллям, сталлю та цеглою в Літгоу; виробництвом цементу неподалік Літгоу, в Райлстоуні; кількома великими маєтностями довкола Веллінгтона; олов’яною копальнею в Північному Квінсленді, фабрикою парових двигунів у Сіднеї; а також новою бокситовою шахтою. І то було іще далеко не все.

Наче виправдовуючи занепокоєння Александра тим, що вона стала надто самостійною, Елізабет вирішила під час його відсутності повністю переробити Кінрос-гаус і оздобити помешкання такими кольорами, тканинами та меблями, які подобалися їй. Александр сказав, що вона може задовольняти всі свої примхи, але за двох умов: вона за жодних обставин не чіпатиме його бібліотеку, а також щоб фон у приміщенні не був настільки синім, щоб викликати депресію.

— Ти ж знаєш, йому подобається червоне, — зазначила Рубі.

— Ні, не знаю, — відказала Елізабет, якій так і не вдалося подолати своє переконання в тому, що яскраво-червоний — це колір повій. На її обличчі з’явився замріяний вираз. — Деякі кімнати стануть абрикосовими та лавандово-блакитними, інші — сливовими та жовтувато-коричневими, а одна-дві кімнати стануть зеленувато-жовтими та кобальтово-синіми з білим нальотом.

— Модерново, але красиво, — зазначила Рубі.

Оскільки Рубі та Констанція полюбляли ходити по крамницях, то вони утрьох брали з собою Анну, Джейд, Перлину та Квітку Персика і час від часу навідувалися до Сіднея, щоб вибрати матеріал і поохати над гарними паперовими шпалерами, часто доводячи до сказу продавців меблів своєю примхливістю та прискіпливістю. Нелл, яка не жалкувала, що її не беруть з собою, залишалася вдома під опікою Крильця Метелика, місіс Сартіс та містера Вільяма Стівенса.

Анну оглянув буквально кожен лікар, який мав репутацію знавця ДИТЯЧих розумових захворювань, але вердикт кожного разу був той самий: не слід плекати надію на одужання, бо ті діти, які до двох років не навчилися ані ходити, ані розмовляти, є приреченими на розумову відсталість на все своє життя.

Анна все ж досягла певних успіхів: у п’ятнадцять місяців вона вже могла тримати голову і