Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Дотик - Колін Маккалоу

Дотик - Колін Маккалоу

Читаємо онлайн Дотик - Колін Маккалоу
що тут відбувалося відтоді, як народилася Анна? Так, мене подовгу не буває вдома — хіба ж я можу комусь довірити контроль за будівництвом дороги до Літгоу? Але мене ніхто не спитав, і ніхто мені нічого не сказав. Ніхто, окрім моєї маленької доньки. Я — чужинець у домі, повному жінок. Меґґі Самерс… Величезний павук у моїй павутині. Слід було про це знати. Елізабет завжди її недолюблювала, і тепер я розумію чому. Що ж, вона зі своїм чоловіком може забиратися з третього поверху, знайти собі будинок у Кінросі і там жити. Я найму нову економку. І найматиму знову і знову, аж поки не знайду таку, яка влаштовуватиме нас усіх. Таку, яка не буде ненавидіти китайців, яка не матиме подружок на кшталт Бідді Келлі, котра ходить до церкви по неділях, щоб розпускати там плітки».

— Елізабет! — гукнув він, зупинившись перед будуаром.

Вона з’явилася відразу ж, і досі вдягнена в темно-червоний костюм для верхової їзди; її очі були широко розкриті від здивування.

— Це непідходящий колір для верхового костюма, коли їздиш на білій коняці, — зауважив він з легким поклоном. — На ньому повно білої кінської шерсті.

Блиснула іронічна посмішка; Елізабет схилила голову у легкому поклоні.

— Ти маєш рацію, Александре. Наступного разу це буде кремовий костюм.

— А ти кожного дня виїжджаєш на прогулянку? — спитав він, широким кроком підходячи до вікна. — Мені подобається літо. Бо день набагато довший.

— Мені теж подобається літо, — знервовано мовила вона. — Так, я їжджу майже кожного дня. Якщо не вирушаю до Кінроса. — Запала тиша; Александр так і стояв, дивлячись у вікно. — Що сталося, Александре? Чому ти прийшов?

— Ти часто бачиш Анну? Частіше, аніж, наприклад, свою коняку?

Чути було, як у Елізабет перехопило подих, вона почала тремтіти.

— Ні, нечасто, — відповіла вона байдужим голосом. — Джейд настільки нею захопилася, що коли я заходжу до дитячої кімнати, мені здається, що я там — небажана гостя.

— Коли так говорить матір дитини, це схоже на зручну відмовку. Ти прекрасно знаєш, що Джейд — твоя служниця і мусить виконувати твої накази. Може, ти й не сильно старалася?

На блідому обличчі Елізабет враз з’явилися рожеві плями. Вона сіпнулася і крутнулася на місці так, наче одна нога її була прибита гвіздками до підлоги. Нервово заламуючи пальці, вона тихо, майже пошепки, відповіла:

— Ні, я не старалася.

— Скільки тобі зараз років?

— У вересні буде двадцять.

— Як летить час! Двічі матір у дев’ятнадцять років, двічі мало не померла при пологах, а тепер — вільна від усього цього! Ні! — гаркнув він. — Не плач, Елізабет! Зараз не час плакати. Вислухай мене — от тоді й поплачеш.

З того місця, де вона стояла, Елізабет було видно лише його спину. «Що сталося? Чому у нього такий зболений голос? Він сильно страждає, і це очевидно». Вона помітила, що він нарешті опанував себе і розправив плечі. Коли він заговорив, голос його вже був набагато м’якший.

— Елізабет, я зовсім не винувачу тебе за те, що ти передала своїх дітей таким відданим і простодушним людям, як Крильце Метелика та Джейд, особливо враховуючи те, що тобі так і не довелося подівувати. Мені здається, що ці щоденні поїздки до лісу та до Кінроса, оця несподівана свобода вдарили тобі в голову, як шампанське. І чому б ні? Ти виконала і навіть перевиконала свій обов’язок перед Господом, як його розумів старий віслюк Маррі. І тепер ти вільна від цього обов’язку. Був би я на твоєму місці, я б теж трохи побайдикував, — зітхнув Александр. — Однак, попри те що твій обов’язок переді мною — це справа минулого, твій обов’язок перед дітьми нікуди не подівся. Він залишається. Я не збираюся забороняти тобі їздити верхи, на візку, гуляти пішки чи робити все, що тобі заманеться, бо я знаю, що твої забави є безневинними. Але ти мусиш турбуватися про своїх дочок. За два-три роки Нелл буде достатньо дорослою, щоб я міг у тебе її забрати, але, боюся, з Анною все буде інакше. Анна — це не Нелл.

Рожеві плями на обличчі Елізабет зникли; вона плюхнулася у крісло і обхопила голову руками.

— Ти теж це бачив.

— Значить, ти не була в повному невіданні?

— Ні, бо Джейд завжди каже, що Анні то погано, то вона застуджується, то у неї спинка болить… У мене з’явилися підозри, але я їх так ніколи і не наважилася перевірити. Ти навіть надто добрий до мене. Я заслуговую на всі можливі докори та критику. А як ти здогадався, що Анна відстає в розвитку?

— Сьогодні увечері до мене прийшла Нелл і сказала, що з Анною щось не так. Що вона не може тримати голову, закочує очі. Тому я пішов і змусив Джейд сказати мені правду. — Він різко обернувся і поглянув на Елізабет спокійним і відстороненим поглядом. — Анна не просто відстає в розвитку, Елізабет. Вона — розумово відстала.

Елізабет тихенько заплакала.

— Це сталося при її народженні, — чітко вимовила вона. — Маргарет і Рубі п’ять хвилин клопоталися з нею, аж поки вона зробила перший вдих. Це — не спадковість, Александре. Я впевнена, що це — не спадковість.

— Та я в цьому і не сумніваюся, — нетерпляче кинув він. — У цьому криється якийсь сенс, хоча я й не знаю, який саме. Ми маємо одну дуже розумну дівчинку і одну — розумово відсталу. Може, це — для рівноваги, хтозна?

Александр відійшов від вікна, рушив до дверей, але потім зупинився.

— Елізабет, поглянь на мене! Послухай, будь ласка, що я тобі скажу. Поки це не зайшло надто далеко, нам треба буде прийняти рішення. Я маю на увазі — стосовно Анни. Ми можемо тримати її тут, а можемо здати до притулку. Якщо ми залишимо її тут, ви з Джейд усе життя будете скуті необхідністю ходити за бідолахою, яка нездатна ходити за собою. Я певен, що ми зможемо знайти притулок, де з неї не будуть знущатися, — у таких справах гроші є всесильними. Що б ти хотіла зробити?

— А що вибрав би ти, Александре?

— Залишити її тут, звісно, — з подивом відповів він. — Однак це не означає, що цей тягар мушу нести я. Якщо коли-небудь щось трапиться з Джейд — що ти робитимеш?

— Залишу її вдома, — сказала Елізабет. — Залишу вдома.

— Значить, ми єдині в цій думці. До речі, я збираюся звільнити Меґґі Самерс. Це на деякий час створить нам певні незручності — я хочу, щоб вона забралася звідси завтра ж, і не пізніше.

Відгуки про книгу Дотик - Колін Маккалоу (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: