Дотик - Колін Маккалоу
— Елізабет! — гукнув він, зупинившись перед будуаром.
Вона з’явилася відразу ж, і досі вдягнена в темно-червоний костюм для верхової їзди; її очі були широко розкриті від здивування.
— Це непідходящий колір для верхового костюма, коли їздиш на білій коняці, — зауважив він з легким поклоном. — На ньому повно білої кінської шерсті.
Блиснула іронічна посмішка; Елізабет схилила голову у легкому поклоні.
— Ти маєш рацію, Александре. Наступного разу це буде кремовий костюм.
— А ти кожного дня виїжджаєш на прогулянку? — спитав він, широким кроком підходячи до вікна. — Мені подобається літо. Бо день набагато довший.
— Мені теж подобається літо, — знервовано мовила вона. — Так, я їжджу майже кожного дня. Якщо не вирушаю до Кінроса. — Запала тиша; Александр так і стояв, дивлячись у вікно. — Що сталося, Александре? Чому ти прийшов?
— Ти часто бачиш Анну? Частіше, аніж, наприклад, свою коняку?
Чути було, як у Елізабет перехопило подих, вона почала тремтіти.
— Ні, нечасто, — відповіла вона байдужим голосом. — Джейд настільки нею захопилася, що коли я заходжу до дитячої кімнати, мені здається, що я там — небажана гостя.
— Коли так говорить матір дитини, це схоже на зручну відмовку. Ти прекрасно знаєш, що Джейд — твоя служниця і мусить виконувати твої накази. Може, ти й не сильно старалася?
На блідому обличчі Елізабет враз з’явилися рожеві плями. Вона сіпнулася і крутнулася на місці так, наче одна нога її була прибита гвіздками до підлоги. Нервово заламуючи пальці, вона тихо, майже пошепки, відповіла:
— Ні, я не старалася.
— Скільки тобі зараз років?
— У вересні буде двадцять.
— Як летить час! Двічі матір у дев’ятнадцять років, двічі мало не померла при пологах, а тепер — вільна від усього цього! Ні! — гаркнув він. — Не плач, Елізабет! Зараз не час плакати. Вислухай мене — от тоді й поплачеш.
З того місця, де вона стояла, Елізабет було видно лише його спину. «Що сталося? Чому у нього такий зболений голос? Він сильно страждає, і це очевидно». Вона помітила, що він нарешті опанував себе і розправив плечі. Коли він заговорив, голос його вже був набагато м’якший.
— Елізабет, я зовсім не винувачу тебе за те, що ти передала своїх дітей таким відданим і простодушним людям, як Крильце Метелика та Джейд, особливо враховуючи те, що тобі так і не довелося подівувати. Мені здається, що ці щоденні поїздки до лісу та до Кінроса, оця несподівана свобода вдарили тобі в голову, як шампанське. І чому б ні? Ти виконала і навіть перевиконала свій обов’язок перед Господом, як його розумів старий віслюк Маррі. І тепер ти вільна від цього обов’язку. Був би я на твоєму місці, я б теж трохи побайдикував, — зітхнув Александр. — Однак, попри те що твій обов’язок переді мною — це справа минулого, твій обов’язок перед дітьми нікуди не подівся. Він залишається. Я не збираюся забороняти тобі їздити верхи, на візку, гуляти пішки чи робити все, що тобі заманеться, бо я знаю, що твої забави є безневинними. Але ти мусиш турбуватися про своїх дочок. За два-три роки Нелл буде достатньо дорослою, щоб я міг у тебе її забрати, але, боюся, з Анною все буде інакше. Анна — це не Нелл.
Рожеві плями на обличчі Елізабет зникли; вона плюхнулася у крісло і обхопила голову руками.
— Ти теж це бачив.
— Значить, ти не була в повному невіданні?
— Ні, бо Джейд завжди каже, що Анні то погано, то вона застуджується, то у неї спинка болить… У мене з’явилися підозри, але я їх так ніколи і не наважилася перевірити. Ти навіть надто добрий до мене. Я заслуговую на всі можливі докори та критику. А як ти здогадався, що Анна відстає в розвитку?
— Сьогодні увечері до мене прийшла Нелл і сказала, що з Анною щось не так. Що вона не може тримати голову, закочує очі. Тому я пішов і змусив Джейд сказати мені правду. — Він різко обернувся і поглянув на Елізабет спокійним і відстороненим поглядом. — Анна не просто відстає в розвитку, Елізабет. Вона — розумово відстала.
Елізабет тихенько заплакала.
— Це сталося при її народженні, — чітко вимовила вона. — Маргарет і Рубі п’ять хвилин клопоталися з нею, аж поки вона зробила перший вдих. Це — не спадковість, Александре. Я впевнена, що це — не спадковість.
— Та я в цьому і не сумніваюся, — нетерпляче кинув він. — У цьому криється якийсь сенс, хоча я й не знаю, який саме. Ми маємо одну дуже розумну дівчинку і одну — розумово відсталу. Може, це — для рівноваги, хтозна?
Александр відійшов від вікна, рушив до дверей, але потім зупинився.
— Елізабет, поглянь на мене! Послухай, будь ласка, що я тобі скажу. Поки це не зайшло надто далеко, нам треба буде прийняти рішення. Я маю на увазі — стосовно Анни. Ми можемо тримати її тут, а можемо здати до притулку. Якщо ми залишимо її тут, ви з Джейд усе життя будете скуті необхідністю ходити за бідолахою, яка нездатна ходити за собою. Я певен, що ми зможемо знайти притулок, де з неї не будуть знущатися, — у таких справах гроші є всесильними. Що б ти хотіла зробити?
— А що вибрав би ти, Александре?
— Залишити її тут, звісно, — з подивом відповів він. — Однак це не означає, що цей тягар мушу нести я. Якщо коли-небудь щось трапиться з Джейд — що ти робитимеш?
— Залишу її вдома, — сказала Елізабет. — Залишу вдома.
— Значить, ми єдині в цій думці. До речі, я збираюся звільнити Меґґі Самерс. Це на деякий час створить нам певні незручності — я хочу, щоб вона забралася звідси завтра ж, і не пізніше.