Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

«Вона каже правду, — подумав Гребер. — І Елізабет, і Йозеф, і Польман також мають на це право, і я буду справжнісіньким віслюком, якщо не візьму. Це Альфонсові ані допоможе, ані зашкодить».

Пізніше, коли Гребер був уже далеко від руїн будинку, йому спало на думку, що він, власне, лише випадково не поселився в Альфонса й не загинув разом із ним.

Йозеф відчинив.

— Так швидко! — здивувався Гребер.

— Я вас бачив. — Йозеф показав на невеличкий отвір у дверях. — Це я сам зробив. Дуже зручно.

Гребер поклав пакунок на стіл.

— Я був у церкві святої Катарини. Причетник сказав, що ми зможемо там переночувати. Дякую вам за пораду.

— Молодий причетник?

— Ні, літній.

— Літній добрий. Він переодягнув мене в одяг свого помічника, дав притулок на цілий тиждень. А потім несподівано почалася облава. Я сховався в органі. Мене виказав молодий причетник. Він антисеміт. Релігійний антисеміт. Такі також трапляються. Бо ми дві тисячі років тому вбили Ісуса Христа.

Гребер розгорнув пакунок. Потім дістав з кишені банки з сардинами та оселедцями, Йозеф мовчки дивився на все. На його обличчі нічого не поворухнулося.

— Справжній скарб, — промовив він.

— Ми його поділимо.

— Хіба у вас є щось зайве?

— Ви ж бачите. Я одержав спадщину. Від одного крайсляйтера. Хіба вам не однаково?

— Навпаки. Це навіть робить йому честь. Ви так добре знайомі з крайсляйтером, що одержуєте такі подарунки.

Гребер подивився на Йозефа.

— Так, — сказав він. — 3 цим знайомий. Він був добродушною і нешкідливою людиною.

Йозеф нічого не відповів.

— Гадаєте, що таких крайсляйтерів немає? — запитав Гребер.

— А ви як гадаєте?

— По-моєму, є. Люди бувають безхарактерні, боягузливі або слабодухі й тому стають співучасниками.

— І таких людей роблять крайсляйтерами?

— А чом би й ні?

Йозеф розсміявся.

— Дивно, — сказав він. — Чомусь вважається, що вбивця завжди і скрізь має бути тільки вбивцею і нічим іншим. Але ж для того, щоб коїти жахливі злочини, досить лише час від часу і лише якоюсь часткою свого єства бути вбивцею. Хіба не так?

— Так, — відповів Гребер. — Гієна завжди лишається гієною. Людина ж багатолика.

Йозеф кивнув.

— Є коменданти концтаборів з гумором і есесівці, які ставляться один до одного по-дружньому, доброзичливо. Є також підспівувачі, котрі в усьому вбачають тільки добро й не помічають жахливого зла або навіть проголошують його тимчасовим явищем, суворою необхідністю. Це люди з продажною совістю.

— І боягузи.

— І боягузи, — ввічливо підтвердив Йозеф.

Гребер помовчав.

— Я хотів би вам допомогти, — промовив він згодом.

— Яка тут може бути допомога? Я самотній. Або мене схоплять, або я протримаюсь, — сказав Йозеф так байдуже, неначе говорив про чужу людину.

— У вас немає рідні?

— Була. Брат, дві сестри, батько, дружина й дитина. Тепер їх немає. Двох убито, один помер, інших задушено газом.

Гребер утупився в нього поглядом.

— У концтаборі?

— У концтаборі, — відповів Йозеф ввічливо і спокійно. — Там чудове обладнання.

— А ви звідти втекли?

— Втік.

Гребер поглянув на Йозефа ще раз.

— Ви нас, мабуть, ненавидите? — сказав він.

Йозеф стенув плечима.

— Ненавидіти! Хто може дозволити собі такуфозкіш! Ненависть робить людину необережною!

Гребер подивився у вікно, за яким на місці зруйнованого будинку здіймалася купа битої цегли. Слабке світло невеличкої гасової лампи, що горіла в кімнаті, здавалося, ще дужче потьмяніло. У кутку поблискував глобус, якого поставив туди Польман.

— Ви знов їдете на фронт? — співчутливо запитав Йозеф.

— Так. їду воювати за те, щоб злочинці, які тут на вас полюють, іще якийсь час протрималися при владі. Можливо, вони ще встигнуть схопити вас і повісити.

Йозеф ледь кивнув, не зронивши ні слова.

— Я їду, щоб мене не розстріляли, — додав Гребер.

Йозеф нічого не відповів.

— Я їду, бо, якщо я дезертирую, моїх батьків і дружину схоплять, кинуть у табір або й уб’ють.

Йозеф мовчав.

— Я їду, знаючи, що мої аргументи — це не аргументи і заразом аргументи мільйонів таких, як я. Як ви повинні нас зневажати!

— Не будьте таким марнославним, — тихо сказав Йозеф.

Гребер здивовано звів на нього очі. Він нічого не зрозумів.

— Ніхто не говорить про зневагу, — пояснив Йозеф. — Лише ви. Чому це для вас так важливо? Хіба я зневажаю Польмана? Або тих людей, які мене переховують, щоночі ризикуючи власним життям? Чи я б іще жив, якби їх не було? Який ви наївний!

Він знову несподівано усміхнувся. Це була якась примарна усмішка, яка промайнула на його обличчі й безслідно зникла.

— Ми відійшли від теми, — сказав він. — Не треба багато говорити. І багато думати. Ще не пора. Це розслаблює. Спогади теж. Ще не настав час для всього цього. Коли загрожує небезпека, треба думати лише про те, як урятуватися. — Він показав на консерви. — Це справді допомога. Я її приймаю. Спасибі.

Він узяв банки і сховав їх за книги. Рухи його були на диво незграбні. Гребер помітив, що пальці в нього понівечені й на них немає нігтів. Йозеф завважив цей погляд.

— Невеличкий спомин про табір, — пояснив він. — Один шар-фюрер у неділю полюбляв розважатися. Він називав це різдвяними свічками. Заганяв під нігті застругані сірники. Краще б він робив це з пальцями на ногах. Було б не так помітно. А так мене відразу ж упізнають. Не можна ж скрізь носити рукавиці.

Гребер підвівся.

— Чи допоможе вам моя стара уніформа й солдатська книж-* ка? Якщо треба, ви зможете там усе змінити. Я скажу, що вона згоріла.

— Дякую. Не треба. Поки що я буду румуном. Це придумав і влаштував Польман. Він таке добре вміє робити. З вигляду він на такого не схожий, правда ж? Я буду румуном, членом «Залізного фронту» й прихильником партії. Адже я скидаюся на румуна. І моє каліцтво так буде легше пояснити. Постраждав від комуністів. Ви хочете забрати постіль і валізи?

Гребер збагнув, що Йозеф хоче його позбутися.

— Ви залишаєтеся тут? — запитав Гребер.

— Чому ви запитуєте?

Гребер підсунув до нього свої консерви.

— Я можу взяти ще. Я піду ще раз і принесу більше.

— Цей так багато. Я не можу мати при собі важкої ноші. А тепер мені пора. У мене більше немає часу.

— Сигарети. Я забув про сигарети. їх там багато. Я можу принести.

Вираз Йозефового обличчя змінився. Воно стало майже ніжним.

— Сигарети, — проказав він, немовби пригадавши щирого друга. — Це інша річ. Це важливіше, ніж їжа. Я, звичайно, почекаю.

22

У критій галереї церкви святої Катарини зібралося вже чимало людей. Майже всі сиділи на валізах