Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Я візьму вас на чергу, — сказала вона. — Ви маєте адресу?

— Ні.

— Тоді навідуйтеся й питайте.

— А чи є в цьому сенс?

— Ані найменшого. Перед вами до нас уже надійшло шість тисяч заяв. Краще пошукайте самі.

Гребер вернувся на Янпляц і постукав до Польмана. Ніхто не відповів. Він трохи почекав. Потім пішов на Марієнштрасе подивитися, що залишилося від будинку Елізабет. Він згорів дотла за винятком підвалу, де мешкав двірник. Тут побували пожежники. Звідусюди капала вода. Квартира Елізабет більше не існувала. Крісло, що стояло на вулиці, зникло. У стічній канаві валялася пара рукавиць, оце і все. У вікні підвалу Гребер помітив за шторою двірника та згадав, що обіцяв принести йому сигари. Здавалося, це було дуже давно і тепер його обіцянка вже нічого не означала. Та що можна знати наперед? Гре-бер вирішив піти до Альфонса й дістати сигар. До того ж на вечір однаково потрібні були продукти.

Бомба влучила просто в будинок, а кругом усе залишилося цілим. Сад був осяяний вранішнім сонцем, берези гойдалися на вітрі, яскріли золотисті нарциси. Цвіли перші дерева; здавалося, вони були обліплені білими й рожевими метеликами. Лише Біндингів будинок перетворився на купу сміття, що здіймалася над глибокою вирвою в саду, на дні якої блищала вода, а в ній віддзеркалювалося небо.

Гребер хвилю стояв і, дивлячись на все це, не вірив своїм очам. Йому чомусь здавалося, що з Альфонсом ніколи нічого не може статися. Він повільно підійшов ближче.

Басейн для птахів був розбитий. Вхідні двері висіли на кущі бузку. Оленячі роги лежали на траві, немовби тут було поховано самого оленя. Килим висів на верхівці дерева, нагадуючи яскравий прапор варвара-переможця. На клумбі стояла сторч пляшка «Наполеона», немовби за ніч тут виріс гарбуз. Гребер підняв її, оглянув і сховав у кишеню. «Підвал, мабуть уцілів і його просто розікрали», — подумав він. Потім обійшов будинок. Вхід на кухню лишився неушкодженим. Він відчинив двері. Усередині щось поворухнулося.

— Фрау Кляйнерт, — покликав він.

У відповідь пролунало голосне ридання. З напівзруйнованого приміщення вийшла жінка.

— Бідний пан! Він був такий добрий!

— Що сталося? Його поранено?

— Убито, його вбито, пане Гребер. А він же так любив життя!

— Убито?!

— Атож. У це важко повірити, правда ж?

Гребер кивнув. У смерть завжди важко повірити, навіть коли її бачиш щодня.

— Як це сталося? — запитав він.

— Він був у підвалі. Але підвал не витримав.

— Так, ваш підвал не розрахований на важкі бомби. Чому ж він не пішов у справжнє бомбосховище на Зайдельпляц? Адже туди дві хвилини ходи?

— Він не думав, що таке станеться. Та й потім… — Фрау Кляйнерт завагалася. — У нього була дама.

— Що?! Серед білого дня?

— Вона залишилася ще звечора. Така висока блондинка. Пан крайсляйтер любив високих блондинок. Коли почався наліт, я подала їм курку.

— Даму теж убито?

— Так. Вони навіть не встигли як слід одягнутися. Пан Біндинг був у піжамі, а дама в тоненькому шовковому халатику. Так їх і знайшли. Я нічого не могла вдіяти. У такому вигляді! Навіть не в мундирі!

— Не знаю, чи могла бути смерть краща, коли йому вже судилося вмерти, — промовив Гребер. — Він хоч устиг пообідати?

— Авжеж. Зі смаком. З вином і його улюбленим десертом. Пиріг з яблуками на вершках.

— Ну от, бачите, фрау Кляйнерт. Тоді це була прекрасна смерть. Я б колись теж хотів так померти. Вам справді нема чого плакати.

— Але ж це сталося так передчасно!

— Смерть завжди передчасна. Мені здається, навіть тоді, коли людині сповниться всі дев’яносто. Коли похорон?

— Післязавтра о дев’ятій. Він уже в домовині. Хочете на нього подивитись?

— Де це?

— Тут. У підвалі. Тут прохолодніше. Домовину вже забили. Ця половина будинку постраждала трохи менше. Тільки від фасаду нічого не лишилося.

Вони спустилися через кухню до підвалу. Купу черепків було зметено в куток. Пахло розлитим вином та всілякими маринадами. Посередині на підлозі стояла домовина, пофарбована в горіховий колір. На полицях попід стінами валялися перекинуті банки з варенням і консервами.

— Де вам вдалося так швидко дістати домовину? — поцікавився Гребер.

— Партія потурбувалася про це.

— Ховатимуть його звідси?

— Так. Післязавтра о дев’ятій.

— Я прийду.

— Це буде приємно для пана Біндинга.

Гребер здивовано подивився на фрау Кляйнерт.

— На тому світі, — додала вона. — Адже він так добре ставився до вас.

— Аз якої, власне, речі?

— Він казав, що ви єдина людина, яка від нього нічого не хоче. І ще тому, що ви весь час на війні.

Гребер постояв хвилину біля домовини. Він відчував до покійника якусь невиразну жалість, більш нічого, і через це йому було соромно перед заплаканою жінкою.

— Що ви тепер зробите з усім оцим добром? — запгітав він, кивнувши на полиці.

Фрау Кляйнерт пожвавішала.

— Візьміть, будь ласка, собі стільки, скільки вам потрібно, пане Гребер. Усе одно все це попаде до чужих рук.

— Краще залиште собі. Адже все це зварено вашими руками.

— Для себе я вже дещо відклала. Мені багато не треба. Візьміть собі, що ви бажаєте, пане Гребер. Ті партійні, що сюди приходили, вже позирали ласо на все це. Чим менше залишиться, тим ліпше. Ще, чого доброго, подумають, що ми спекулянти.

— А воно на це схоже.

— Тим паче беріть. Бо коли вони знову прийдуть, все опиниться в їхніх руках. Ви ж були щирим другом пана Біндинга. Вам він віддав би з більшою радістю, ніж їм.

— Хіба в нього немає рідних?

— Батько ще живий. Але ж ви знаєте, які в них були стосунки. Та йому теж залишиться вдосталь. У другому підвалі вціліло чимало пля — шок. Візьміть усе, що вам треба.

Жінка квапливо пройшла вздовж полиць і вибрала кілька банок. Вона поставила їх на домовину і вже хотіла була дістати інші, але опам’яталася, взяла банки з домовини і віднесла на кухню.

— Стривайте, фрау Кляйнерт, — промовив Гребер. — Коли вже я щось і візьму, то давайте добре подумаємо що.

Він оглянув банки.

— Це спаржа, голландська спаржа. Вона мені не потрібна. Сардини в олії візьму, і холодець із свинини теж.

— Це правильно. У мене від усього цього просто голова йде обертом.

Вона наклала на стілець у кухні цілу гору банок.

— Це багато, — мовив Гребер. — Як я все це донесу?

— Прийдете вдруге чи й утретє. Чому воно має попасти до чужих рук, пане Гребер? Ви солдат і маєте на це більше права, ніж