Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

люблю запах дощу і посвіжілого повітря, люблю вийти після зливи й милуватися листям дерев, коли воно починає переливатися всіма відтінками зеленого, а земля пружинить під ногами, і з неї піднімається пара. Я люблю зорі, бо коли дивлюся на них, стаю причетним до вічності й порядку. Я вичитав у Платона, що боги дарували нам зорі, як приклад для наслідування, щоб, не зважаючи на те, що все на світі проминуще і гівна варте, наші думки знайшли порядок і спокій. Мабуть, він при цьому вірив, що ми й самі інколи стаєхмо богами. Я стояв біля вікна і дивився на зорі, а зорі дивились на мене і дивувалися, чому я такий йолоп і ще досі не зазирнув до валізи пана доктора.

Валіза мала два замки й обидва зачинені на ключик, ключик був приклеєний до валізи збоку. Я відчинив її і побачив те, чого й сподівався: срібні ложки, виделки, два великі срібні канделябри, кілька хутряних комірів з лиса. Ще була дерев’яна скринька, вона теж була замкнена, але ключика у валізі я не знайшов. Велике діло — я відімкнув її ножем. Скринька була повна золота: австрійські й царські монети, намиста, персні, кульчики. Цілий скарб. Я завмер і дивився на це щастя, яке мені несподівано впало на голову, і думав, як ним розпорядитися, бо пан доктор ніколи не покине меж Гетто, а вимагати від »мене повернути своє добро теж не стане, бо лише гірше собі зробить. Хіба що... хіба що, йдучи на дно, захоче й мене за собою потягнути, аби відімстити, і скаже їм, що передав мені свої скарби. Ого! Тоді мене чекає повний гаплик. Але можна й від цього убезпечитися, якщо занести валізу панові Крауху, перед тим дещо з неї поцупивши, бо так, по правді, на дідька мені здалися канделябри й срібне начиння разом з тими хутерками? Але тоді й частину золота треба буде віддати, бо, як справедливо зазначив пан комісар, це неможливо, аби пан доктор не мав якихось золотих брязкалець. І я вирішив, що зоставлю собі лише ті монети, один ланцюжок і один сиґнет з зображенням левиної голови. А для майбутньої дружини, яка в мене неодмінно коли-небудь з’явиться, я ще візьму оці кульчики, що скидаються на великі золоті краплі з діямантами.

Усе, що я відібрав, заніс на стрих і заховав за сволоком у щілині. Ану ж пан Краух запідозрить, що я не все йому віддав і захоче перевірити? Але залишалася ще одна проблема: як мені пояснити появу у себе цієї валізи? Адже раніше я вдавав, що не мав і гадки про неї. Я довго думав над цим, та що там думав — я просто висушував свій мозок і починав відчувати, як у моїй голові шурхоче сухий пісок. І врешті-решт знайшов вихід, аякже, я не міг його не знайти. Темної ночі, прихопивши валізу й лопату, я проник на безлюдне обійстя пана доктора і в глухому закутку саду викопав яму, куди опустив валізу і присипав .її. Кожну лопату землі я старанно притоптував, відтак замаскував яму зверху дерном, накидав гілляччя і повернувся домів. А проте золото, яке я залишив собі, мене муляло, не давало спокою. Якщо у мене влаштують обшук, то знайдуть його, а мене замордують, треба усе переховати. І тут я згадав про рідну мамину сестру тету Сабіну, що мешкала у Дрогобичі, її там називали Савиною, ми її колись кілька разів з мамою провідували, та й до нас вона заїжджала. Жила самотньо на околиці, я б міг у неї свій скарб переховати. Вона ще тоді була підсліпувата, а зараз хтозна чи й не геть сліпа. Чому б її не провідати?

За вікнами починало сіріти. Був брудний і зашмарканий ранок, що гучно кахикав у ринвах, стогнав у димарях і тулився до брам, наче жебрак. Я занурив голову у відро з водою, я так часто робив, коли мені треба було освіжити свої думки. Сумнівів не залишалося, треба їхати. Я забрав золото зі стриху, сховав його до наплічника, зверху кинув кілька лахів і почесав на двірець. Холод і туман зустріли мене з усією своєю непривітністю, з кожним кроком мені відпадало бажання кудись їхати, але я змушував себе йти вперед. Була сьома ранку, де-не-де в тумані вигулькували люди, поспішаючи до праці, чути було гудки паротягів і шурхіт мітел. До двірця мені було з півгодини швидкої ходи. Потяг відходив о восьмій двадцять. На Легіонів я заскочив у трамвай «двійку», але не до німецького вагону, а до «стодоли», бо не хотів приковувати до себе уваги. Незважаючи на ранню пору, «стодола» була переповнена, багато хто їхав з клумаками. Я тримав наплічника перед собою, пам’ятаючи, що в такій тісняві люблять орудувати злодії. І вони були. Я бачив, як один з них обережно розтинав кишеню якомусь панові у плащі. Помітивши мій погляд, злодій зблиснув злими очима і показав мені ножа. Я мовчки дивився, як він виймає з розрізаної кишені пуляреса, і думав, що за дурень той пан, чому він не тримає гроші на грудях? На двірці вагон зупинився, двері відчинилися, і злодій вискочив першим, а за ним відразу той пан. Так виглядало, що він тільки вдавав, буцім нічого не чує, бо враз махнув рукою, вказуючи на злодія, а на зупинці вже чекала поліція, злодія повалили на землю і скрутили. Отже, той пан лише грав таку ролю лопуха. Та-ак, не дурний казав, що хіба німці у нас порядок і наведуть. Ти бач, як мудро все скомбінували.

У касі на двірці попередили, що дрогобицький потяг їде лише до Трускавця. Я сів без вагань. У потязі було зимно, я скулився у куточку, пригорнувши до себе наплічника і боровся з дрімотою, яка невмолимо намагалася мене підкорити. На щастя, у вагоні панував галас, хтось грав на гітарі, хтось співав, реготав, лунав жіночий писк упереміш з дитячим плачем, задрімати не вдавалося. Потяг ставав ледь не біля кожного слупа, більшість людей дорогою повиходили. Вийшовши у Трускавці, я рушив до Дрогобича пішки, дванадцять кілометрів не проблема, зайду за дві години. Але добрався швидше, бо на пів дороги підібрала мене фіра з сіном. Далі знову йшов, аж поки не трапив на колишню рогатку, якою в’їжджали до міста. Збоку ще стояла австрійська будка, яку переробили на кіоск з водою, але кіоск був зачинений. Вулички вливалися одна в одну, перепліталися і заманювали у свої лабіринти. Я знав