Цензор снів - Юрій Павлович Винничук
— О, сажотрус наш приїхав, — кивала мені пані Помазан, натякаючи на пана Ружанського. — Нє-е, такого життя нехай Бог мені милує. Жиби жінки стільки часу не видіти. Але знаєте, що я си думаю? А я си думаю, що він мусит там когось мати. Хлоп при грошах, то чо би не мав? Тоті жиди вміют і заробити, і файно пожити.
— А він жид? — здивувався я.
— Ясно! Поміняв си фамілію. Був Рожанц, перейшов на католицьку віру і маєш тобі: вже він пан Ружанський.
— А його жінка?
— Меля? Полька. Ходить на службу Божу, всі свята справно святкує. Пурєдна християнка. Але поласилася на гроші. Шо тут ся дивувати.
Меля... я про неї думав ледь не щодня. У сонячні дні вона виносила у садок розкладачку, застеляла її коцом, тоді скидала шляфрок, акуратно вішала його на гілку, а сама лягала в купальнику і опалювалася. Сад містився за хатою, з вулиці його видно не було, але я її чудово бачив зі свого саду, бо нас відділяла лише металева сітка, я бачив її пишне тіло з усіма його вигинистими формами, і очі мої пестили її, гладили, намагаючись пірнути у потаємні закамарки. Вона часто лежала з книжкою в руці. Завше то були кримінали — такі маленькі книжечки за кілька грошів, що будь-яку з них можна прочитати раптом за годину, але Меля читала довше, мабуть, промовляючи подумки кожне слово, а я інколи стежив за тим, як залежно від змісту міняється її вираз обличчя, як вона несподівано перестає читати й замріяно марить про щось, примруживши очі. А при цьому перса її здіймаються, наче хвилі морські й манять, манять... Я її кохав і водночас ненавидів, бо вона на мене не звертала ніякісінької уваги, лише віталася, а віталася вона переважно помахом руки, коли була у саду, на вулиці ж просто кивала голівкою, і все, а усмішка на її вустах при цьому жила лічені секунди. А ще вона грала на арфі й теж у садку, а я милувався її пальчиками й готовий був кожного з них обсмоктати, наче курячу кісточку. Не знаю, з якого часу я утовкмачив собі в голову, що вона мусить бути моєю. Мене тягнуло до неї магнітом, до жодної іншої жінки я не відчував такого нестримного потягу. Що й казати, лише одна-єдина мука викликає в нас насолоду — бути закоханим.
За будиночком Ружанських розташувалася оселя сестер Колібрі, їх звали Ока і Рока, але всі їх поза очі звали сестрами Колібрі, бо мали вони короткі ніжки, короткі ручки і дріботіли тими ніжками та вимахували при ході тими ручками дуже хутко, скидалося, що вони не знати куди поспішали, а насправді інакше й не вміли ходити. Кожен Новий рік для сестер починався однаково, щойно забаламкає дзиґар дванадцяту, вони наливають у келихи шампана і бажають одна одній: «Дай нам Боже віддатися цього року за порядних чоловіків!» І так років десять, бо порядні чоловіки не люблять колібрі, вони люблять цесарок, куріпок, лебідок, дурних гусок, ба навіть сорок і сойок, але колібрі їх не приваблюють. І сестри сохли від нерозділеного кохання та поволі перетворювалися на стервочок. їм було під тридцять, але виглядали молодшими. Одного вечора у їхніх вікнах світилося, фіранки прилягали не щільно, і я побачив, як вони лаштувалися кудись на гостину. Обидві стояли посеред кімнати у майтках і приміряли станики, але що перса були доволі скромні, то підбивали їх ватою, запихаючи то тут, то там, аби ті випиналися. Я терпляче стежив за цими маніпуляціями, уявляючи собі тих, кого вони збиралися пошити в дурні. Відтак, коли вони почали натягати на себе по кілька майток, аби сідниці їхні стали опуклішими, я не стримався і реготнув. Одна з них кинулася до вікна, але я швидко зник у темряві. Звідтоді вони на всіх чоловіків нашої вулиці дивилися вовком, підозрюючи, що хтось із них став свідком їхньої найбільшої таємниці.
Вони приходили до мене в кнайпу, коли там ставало людно, і роззиралися, де б то сісти, але не за стіл, де були жінки, а лише самі чоловіки. І коли їм вдавалося такий стіл застати, підсідали, замовляли чай і, манірно тримаючи горнятка за вушка двома мацюпусінькими пальчиками, робили свої мацюпусінькі ковточки, мружачи від задоволення мацюпусінькі очка. А якщо такого стола не було, виходили і приходили за годину знову. Однак їм ніколи не фортунило когось у мене підчепити, бо якщо хтось і клеївся, то лише на один чух, а їм хотілося чогось статечного і тривалого.
Незабаром я для нашої тихої вулички став чимось на зразок старости, хоч і був молодий, але до мене приходили радитися і вирішувати складні проблеми, а деколи я навіть мусив грати ролю Шерльока Гольмса, бо віднедавна стали пропадати випрані речі, розвішані на горищах. І ото прийшов до мене Дусько Помазан і бідкається, що вкрали в нього два простирадла, хоч і старі, але все одно шкода. Я попитав по своїх кумплях-батярах, і вони розповіли мені про одного старого злодюжку, який часом пропонує на продаж крадену постіль. Злодюжка жив на сусідній вулиці. Я прийшов до нього ще за дня, але не застав удома. Була тільки жінка. Я їй розказав, чого прийшов, а вона й не віднєкувалася.
— Знаєте шо, прошу пана? Я не буду казала «нє». Бо шо вже клопоту з ним маю! Гадаєте, він з того має великий зиск? Та де! Він каже, шо просто мусит тримати фасон, бо він в нашій околиці лишився іно їден, хто ше «павутину» збирає, відколи Місько Ґава перейшов на небесний харч. А мій старий ледве ноги пересуває, а суне до чорта на баль і приносит мені пару жовтих калісонів і залатані майтки пані Філіпської. Ну, і шо я маю з тим добром робити? Адіт-во — повна скриня того скарбу. І ні його назад нести, бо де така пані Філіпська признається до залатаних майток? І ні викинути, бо ану ж хто прийде ся правувати. А нині надраня приходе і приносе два піжмакані простирадла, такі зуживані, шо хіба ними просо пересівати.
Я ті простирадла забрав, але пані Помазан заявила, що то не її простирадла і що взагалі у них нічого не пропадало, а пан Помазан тупцяв з ноги на ногу і робив такі міни, ніби вперше чує про запропалі простирадла. Ага, подумалося мені, то капка в капку, як
