Богун - Олександр Олександрович Соколовський

— Агов! — відповідає Богун і штовхає коня вперед.

Козаки мчать за ним.

Утікачі зупиняються й підкидають шапки вгору.

— Діду! Максиме! — кричить Богун.

За мить він уже на землі: цілується то з хлопцем, то з дідом. Від хвилювання-вони не можуть сказати й слова.

Сльози течуть по їхніх змарнілих обличчях. Не може втриматись від сліз і Богун.

— Втекли! — перемагаючи себе й ковтаючи сльози, каже дід…,

— Ляхи… втекли! — плаче й сміється хлопець.

— Як же вони вас не наздогнали?..

— Втекли… нікому… повтікали! — ридає дід.

— Хто повтікав?

— Ляхи… Всі чисто…

— Як? Увесь табір?

— Увесь… усі чисто…

— Діду, що з вами?.. Максиме, дід, певно, захворів?..

— Га-га-га!.. Ні, матері його ковінька, там таки справді можна було з глузду зсунутися… Тільки ні, бог милував. Всі чисто повтікали ляхи. В таборі ані душі живої… Ми хотіли прибігти раніше. Боялися…

Якийсь, час усі стояли мов приголомшені.

— Слава богу! — сказав один з козаків і зняв шапку.

— Слава богу… Слава богу… — промовили всі присутні.

— Та невже ж таки всі як один повтікали? — запитав хтось із козаків.

— Усі.

— І Ярема, і Конецьпольський, і Лящ?

— Усі…

— Ну, а табір же як?.. А вози?.. А гармати?..

— Все покидали!..

— Ой, і добра ж там, певно, пане полковнику!.. От би зараз туди проскочити…

Богун нахмурився.

— В жодному разі! Всі — негайно до полку. Чекати мого наказу.

— А нам, — звернувся він до діда й Максима, — треба чимдуж до гетьмана.

— А про головне й забули! — раптом сказав дід, коли вже переїхали греблю й узяли для втікачів коней, щоб їхати до Хмельницького. — Ми ж Сиворакшу бачили… У Конецьпольського…

Богун аж коня зупинив. Першою його думкою було зараз летіти до свого полку й помчати з ним полякам навздогін.

Але це було б порушення дисципліни.

«Чим би я кращий був од тих козаків, що просилися негайно ж до табору на грабунок?» — стримав себе Богун і чимдуж погнав коня до Хмельницького.

Від дозорів, що стояли недалеко польського табору, гетьман уже знав, що поляки готують якусь несподіванку.

Своїм звичаєм він сподівався всього найгіршого.

Отже, коли Богун, веселий, жвавий, з юнацьким вогнем в очах, прибіг і сказав, що поляки тікають, гетьман йому не повірив.

Тільки Максим і дід — може, не так їхні слова, як вигляд — остаточно переконали гетьмана…

Звістка про втечу блискавкою облетіла ввесь табір.

Ще до наказу гетьманського почали шикуватися полки.

Частина козацького війська, що складалася з покозаченого поспільства, безладними юрбами, незважаючи ні на що, ринула до польського табору…

— До пана гетьмана!.. Всю старшину просять до пана гетьмана, — почувся дзвінкий голос джури.

— А де гетьман? — спитав Богун.

— Недалечко тут: он за тим ярком — у наметі князя Заславського.

Богун, загадавши Приндякові, щоб розпитував, де дід Панас і Максим, торкнув коня.

В розкішн'м наметі князя Заславського Хмельницький чекав старшину. Він сидів край столу й потроху потягував мед із високого золотого келиха.

Вже смеркалося, й на широкім столі горіло п’ять пар свічок у срібних важких свічниках.

Тут же, на столі, лежала й позлотиста велика булава князя Заславського, саджена ясписами й туркусами.

— Дивись! — весело-зворушено крикнув Хмельницький, привітавшися з Богуном. — Це мені подарунок: якийсь козак приніс. А який — і не знаю: передав булаву джурі, а сам скоріше назад: «Боюсь, каже, щоб там горілки без мене не випили…» А онде, глянь, шолом і лати з чистого срібла литі…

— Пане гетьмане, там карету привезли, оту, що ви казали, — підійшов джура.

— Ага, зараз!.. Ой, кажуть, цікава карета!.. Наливай, пий: я зараз.

Гетьман осушив келиха й вийшов.1

Богун випив і собі меду й почав був роздивлятися навкруги, аж раптом десь близько, певно за килимом, у другій частині намету почувся голос Самійла Зорки:

— То це вже який віз?

Хтось відповів:

— Це з тих, що на Чигирин?.. Шістнадцятий.

— Ну, кажи, що там було?

Богун одгорнув завісу й побачив Зорку, що сидів за маленьким столиком над паперами й каламарем. Коло Зорки стояв Стецько, джура Хмельницького.

Зорка поздоровкався; з Богуном і зараз же знову почав писати, промовляючи стиха за джурою та інколи облизуючи язиком верхню губу:

— Кун-туш оксамитний нестрижений, червоний, таким же отласом підбитий, з золотими петлицями. Опанча кармазинова з золотими потребами й великими ґудзиками, теж золотими. Опанча табинова зелена, таким же отласом підшита… Кунтуш табиновий блакитний з золотими петличками, отласом підшитий. Кунтуш амарантовий…

— Чекай!.. Кунтуш амарантовий, здається, вже був, — підвів голову Зорка.

— Ну, що ж, то це, певно, другий… Пиши, пане писарю, а то не встигнемо до наради…

— Ну, кажи…

Богун, щоб не перешкоджати, сів у кутку на ослоні й витягнув люльку.

Думати ні про що не хотілося…

— Жу-пан, — тягнули далі джура й Зорка, — кармазиновий саєтовий, цеглистий саєтовий. Фаландиш блакитний на вбрання… Шапок соболевих оксамитних —