Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
Тож спробуймо. Але в подібних питаннях тонкощі міркувань розраховані на тонке розуміння, а людина, позбавлена фантазії, не зможе прослідувати за мною в цю царину думки. І хоча принаймні деякі з тих фантастичних вражень, про які йтиметься, безперечно, були пережиті й іншими людьми, мабуть, небагато в кого вони були свідомими, і тому не всі зможуть їх пригадати.
Наприклад, чому в людини, яка не здобула ґрунтовної релігійної освіти і не надто обізнана із своєрідністю церковних свят, проста згадка про Трійцю, яка в нас зветься ще й Білою Неділею, викликає в уяві довгу похмуру і мовчазну процесію прочан, які повільно йдуть, опустивши очі, рясно запорошені свіжим снігом? Чому також у душі неосвіченого і невинного протестанта із центральних штатів навіть побіжна згадка про Біле Братство або Білу Черницю викликає видіння якоїсь безокої статуї?
Чим — окрім давніх легенд про ув'язнених лицарів і королів, які, проте, не дають нам задовільної відповіді, — чим можна пояснити ту дивну властивість Білої вежі лондонського Тауеру вражати уяву приїжджих роззяв-американців дужче, ніж сусідні багатоповерхові будівлі, — Бічна вежа і навіть Кривава? А ще величніші вежі, Білі гори у Нью-Гемпширі, — чому при згадці про них душу охоплює відчуття чогось примарного, тоді як думки про Блакитний кряж Віргінії нагадують таку ніжну, туманну, поетичну мрію? Чому, не зважаючи на довготи і широти, Біле море здійснює на наші душі такий потойбічний вплив, тоді як Жовте море заколисує нас земними уявленнями про довгі й приємні вечори на лискучих хвилях і дрімотний присмерк після заходу сонця? Або, якщо звернутися до прикладів зовсім не матеріальних, розрахованих лише на людську уяву, — чому при читанні старовинних казок Центральної Європи образ «високого блідого мандрівника» в лісах Гарцу, чиє безкровне лице безгучно маячить серед зелених гаїв, чому цей білий привид навіює більший страх, ніж уся галаслива погань Блоксберга?[186]
І не можна сказати, що тільки пам'ять про землетруси, які руйнували церкви, чи про невтримні навали буремного моря; чи безслізна посуха неба, яке ніколи не проллється дощем; чи вигляд самого міста — цілої пустелі похилих шпилів, потрощених кам'яних плит і повалених хрестів, де стіни будинків купчаться одна над одною, мов розкидана колода карт, — не можна сказати, що це всі причини, з яких Ліма є найдивнішим, найсумнішим містом у світі. Адже Ліма, немов черниця, сховала своє лице під білим флером, і в білині її печалі чаїться щось величне й жаске. Давня, як Пісарро[187], ця білина робить її руїни вічно новими; вона протистоїть жвавій зелені остаточного занепаду і вкриває руїни фортеці блідістю апоплексії, що заклякла в болісній судомі.
Я знаю, що на загальну думку білий колір не є первинною причиною страху, який викликають явища, жахливі своєю сутністю; і так само для позбавлених уяви людей у явищах, які жахають інших лише своєю білиною, немає геть нічого страшного — особливо якщо білина проявляється в німій і всеохоплюючій формі. Я б хотів навести приклади, які можуть пояснити обидві ці думки.
По-перше. Мореплавець, який, наблизившись до незнайомого берега, вночі почує гуркіт припливу, прокидається від сну, сторожкий і уважний, і відчуває страх лише настільки, щоб посилилася його здатність до сприйняття; та коли за таких самих обставин він, почувши свисток, встає з ліжка і бачить, що корабель пливе в нічному просторі по молочно-білій воді — наче то не пінні буруни, а зграї білих ведмедів припливли сюди з сусідніх мисів, — тоді його огортає безмовний і надприродний жах; примарний покрив пінного моря лякає його, наче справжня примара; і марно лот переконує його, що дно ще не вимірюється; все одно душа у нього в п'яти тікає і лишається там доти, поки під кілем корабля знову не захлюпоче блакитна хвиля. А втім який моряк зізнається вам: «Сер, я не так перелякався, що ми наскочимо на підводні рифи, як злякався цієї страшної білини»?
По-друге. У перуанського індіанця вічне видиво коронованих снігом Анд не викликає страху — окрім, можливо, уявлення про безмежну крижану пустелю, яка лежить у цій височіні, і окрім цілком природних думок про те, як страшно було б заблукати серед цієї мертвої пустки. Або поселенці Далекого Заходу: вони майже з повною байдужістю озирають безкрайні прерії, сховані під сніговим покривом, де немає ні билинки, ні деревця, щоб кинути тінь на цю застиглу, непорушну білину. Та інші відчуття виникають у моряка в антарктичних водах, коли йому, змерзлому і змученому, перед лицем неминучої загибелі якась збіса підступна гра морозного повітря являє замість веселки — провісниці надії і розради — лише нескінченний церковний цвинтар, який глузливо щириться йому у вічі своїми крижаними надгробками і потрощеними хрестами.
Проте, можливо, ви скажете, що цей побілений розділ про білину — це всього лише білий прапор, викинутий боязкою душею: ти піддався іпохондрії, Ізмаїле.
Тоді скажіть мені, як пояснити поведінку сильного і здорового лошати-однолітка, що з'явилося на світ десь у мирній долині Вермонту, вдалині від будь-яких хижаків, коли воно ясної днини, якщо ви потрусите в нього за крупом свіжою бізоновою шкурою, так що воно навіть не побачить її, а лише відчує гострий запах мускусу, неодмінно здригнеться, запхикає і, вирячивши очі, вдарить копитами в землю в нападі панічного страху? Адже воно не може пам'ятати про те, як буцалися рогами дикі бики на його зеленій північній батьківщині, і тому запах мускусу не нагадує йому про колишні небезпеки, бо що може знати він, одноліток з Нової Англії, про чорних бізонів далекого Орегону? Звісно, нічого; але тут, у цій нерозумній тварині, ми бачимо природжене знання про темні сили всесвіту. Нехай тисячі миль відділяють його від Орегону — все одно, коли він відчує ворожий запах мускусу, шалені й могутні стада бізонів стають для нього такою ж реальністю, як для лошати, яке відбилося від табуна в прерії і яке вони, можливо, цієї миті затопчуть до смерті.
І так само глухе ревіння пінних бурунів, і холодний шурхіт паморозі в горах, і безживне коливання снігового покриву, який переносить з місця на місце вітер
