Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков
Генерал тим часом роздивлявся круглу штуковину, причеплену до дерева, і час від часу кидав на Ізводьєва, що стояв поряд, невдоволені погляди, щоб той раптом не надумався порушувати тишу. Генерал зло косився й на вогнище, що занадто голосно тріщало дровами. Штуковина мовчала, й обличчя Ликова з кожною хвилиною виявляло все більше невдоволення. Нарешті він утратив терпіння, відійшов до вогнища і, штовхнувши колоду носком брудного чобота, всівся на неї і стомлено втупився у вогонь. Ізводьєв, що залишився нерухомо стояти біля дерева, раптом почув шипіння.
– Товаришу генерал! – крикнув він. – Шипить!
– Шипить – це ще не правда! – сказав генерал Ликов, але було видно, як він одразу напружив слух.
«Прослухайте сигнали точного часу, – прорізався крізь шипіння чіткий чоловічий голос. – Звірте ваші календарі! У Москві, Ленінграді, Києві – 1962 рік, весна. У Пермі, Норильську, Магнітогорську – 1958 рік, весна. В Усть-Глімі, Воркуті, Анадирі – 1953 рік, літо. Прослухайте повідомлення для Москви, Ленінграда і Києва. У Москві вийшов із друку перший том «Підсумків Всесоюзного перепису населення», проведеного 1959 року. Ось тільки декілька цікавих цифр із цього видання: загальне число радянських трудящих 78 811000 чоловік, серед них не менше 2 мільйонів 126 тисяч дозорців і наглядачів, не беручи до уваги міліцію та НКВС, 589 тисяч шахтарів, а залізничників – 939 тисяч.
А тепер прослухайте спеціальне повідомлення для всіх територій Радянського Союзу: скоро відбудеться перший тираж розіграшу Державної двопроцентної позики 1948 року. Буде розіграно 918 тисяч виграшів на суму 447 мільйонів карбованців. Тираж відбудеться у Москві, в Колонному залі Будинку спілок».
«Сковорідка» замовкла.
– 447 мільйонів?! – скривджено мовив генерал.
– А може, це неправда?! – з надією в голосі запитав Ізводьєв.
Генерал замовк, замислившись.
– Якщо неправда, – мовив він, – треба буде цих двох розстріляти!
– А якщо все-таки правда?!
– Тим більше розстріляти! – твердо сказав генерал. – Відпускати не можна. Вони тепер знають, де ми…
Ізводьєв одійшов на декілька кроків од дерева і, обернувшись, знову пильно втупився в чорну «сковорідку».
– Патрони ще є? – запитав генерал.
– Сім штук, – не дивлячись на Ликова, відповів солдат.
– Поставиш їх у потилицю і вб'єш однією кулею. Зрозумів?
– Так точно, товаришу генерал!
Тонка смужка світла, що пробивалася крізь дверну щілину в землянку, почала тьмяніти. Андрій і Кортецький мовчки сиділи на нарах. Інвалід згадував, як у дитинстві грав у футбол. Згадував він не саму гру, а біль у нозі після сильного удару, отриманого в сутичці із захисником ворожої команди. Біль цей він згадував зараз із якимсь особливим, мало не мазохістським задоволенням. Можливо, тому, що тієї ноги давно вже не було й її замінила гладко обтесана дерев'янка, яка, на жаль, боліти не могла.
Андрій, ворушачи губами, молився Господові, просячи вибачення за те, що залишив він таємно батьківський дім і свою сім'ю, і просив він Господа допомогти його батькові та братам дочекатися знамення і знайти своє щастя.
– Чого бубониш? – запитав раптом інвалід.
Хлопець завмер, стиснув губи, відчувши враз раптову неприязнь до Кортецького, що встиг побувати вже і командиром, і підлеглим Андрія.
– Молися, молися своєму богові! – зітхнув інвалід. – Жаль, немає у мене бога, я б зараз теж помолився.
– Я молитимуся за вас, – прошепотів Андрій.
– Спасибі й за це.
Через деякий час у дверці землянки щось ударило.
– Гей, ви там? – донісся до арештантів голос Ізводьєва.
– Тут, тут! – крикнув Кортецький, що лежав на нарах, накрившись своєю шинеллю.
– Відіспіться як слід, а то вранці розстріл.
Андрій, що сидів у ногах у інваліда, схопився й дуже стукнувся лобом об перекриття.
– За що?! – здивовано вигукнув Кортецький.
Уранці двері відчинилися, пропустивши всередину землянки яскраве сонячне світло.
– Виходь! – крикнув Ізводьєв.
Зсередини землянки було видно тільки чоботи солдата. Вниз він не спускався.
Заарештовані вийшли назовні.
– Руки за спину і вперед! – скомандував Ізводьєв, показуючи напрям стволом гвинтівки.
Вони пройшли повз вогнище, біля якого у своїй постійній позі сидів генерал Ликов.
– Єфрейтор Ізводьєв! – крикнув генерал. – Після розстрілу збереш дров!
Солдат на ходу кивнув.
Вони спустилися по схилу.
– Стояти!
Заарештовані зупинилися.
– У потилицю станьте! – наказав Ізводьєв, пересмикуючи затвор гвинтівки.
Кортецький слухняно став у потилицю Андрію, але хлопець розвернувся, здивовано озираючись на Ізводьєва.
– Не сіпайся! – попросив його інвалід, знову підлаштовуючись йому в потилицю.
– Зачекайте! – крикнув Андрій, але не було в його голосі ні страху, ні переляку. Лише здивування.
– Ну чого? – незадоволено запитав Ізводьєв.
– А за що? – Андрій дивився просто у вічі солдатові.
– Треба, – відповів Ізводьєв. – Наказ генерала – наказ Батьківщини. Ви думаєте, легко однією кулею двох?!
– Що, вже й кулі жаль? – сплюнув зло Кортецький, не обертаючись.
Ізводьєв неприязно подивився в спину інвалідові й знову перевів погляд на Андрія.
Андрій важко зітхнув і відвернувся. Інвалід знову підрівнявся.
– Одноногий на місці, перший два кроки ліворуч! – гаркнув раптом Ізводьєв.
Не встиг Андрій закінчити другий крок, як торохнув постріл.
Інвалід зігнувся, потім упав.
Андрій підбіг до нього.
– Шкода, не було у мене бога, – з останніх сил мовив Кортецький. Тіло його вигнулося – навіть здалося, що ось-ось він підніметься на ліктях – і обм'якло.
– Готовий, – сказав Ізводьєв.
В Андрія перехопило дух.
Блідий Ізводьєв опустив гвинтівку на землю.
– А ти йди звідси! – сказав він хлопцеві. – Йди!
– Поховати треба, – насилу вимовив Андрій. – Одному ж важко поховати…
– Іди-іди! Ми його не ховатимемо. – Ізводьєв широко розплющеними очима дивився в землю. – Ми його генералові відтягнемо! Генерал наказав один труп притягнути йому. А ти йди.
Андрій зробив декілька кроків униз по схилу, обернувся, щоб подивитися на солдата, потім уже помчав щодуху, ламаючи сухі гілки дерев і збиваючи листя з кущів.
Сонце вже припікало, піднімаючись над землею. Безхмарне ситцеве небо заклопотано, зі співчуттям дивилося вниз.
32
Тієї ночі високо в небі летів дирижабль. Летів він у кудизавгодному напрямі, смиренно покоряючись вітру.
Старий Мешканець дирижабля спав сидячи. Молодий посопував, лежачи на дерев'яній підлозі. Він лежав на спині, і обличчя його виражало здорове задоволення.
Слабке світло зірок спадало вниз і ледь-ледь заглядало всередину гондоли, але цього світла названому онукові вистачало, щоб уві сні мружитись і, уявляючи собі куди яскравіше сяйво далекого сонця, відвертати від нього прикритий повіками погляд.