Фальшивомонетники - Андре Жід

— Ви хочете, щоб вона зварила вам яйце й принесла сюди на тарілці?

— Я думаю, що з’їв би два. Ви зробите мені таку послугу? Якщо я сам покличу її, вона мене не почує.

— Любий друже, — сказав я, повертаючись, — ваші яйця будуть готові через хвилину. Якщо дозволите, я залишуся й подивлюся, як ви їх їстимете. Атож, мені це буде приємно. Мені було дуже прикро щойно від вас почути, що ви не можете більше нікому зробити добро. Ви, здається, забули про вашого онука. Ваш друг, пан Азаїс, пропонує вам переселитися жити до них, у пансіон. Він доручив мені це вам сказати. Він думає, що тепер, коли пані де Лаперуз із вами немає, ніщо більше не може вас тут затримати.

Я сподівався на опір, проте він лише запитав, на яких умовах пропонують йому це нове існування.

— Хоч я себе і не вбив, це не зробило мене менш мертвим. Тут чи там, мені байдуже, — сказав він. — Можете відвести мене туди.

Я пообіцяв, що прийду забрати його післязавтра; а тим часом я знайду для нього дві скрині, щоб він міг скласти туди одяг, якого потребуватиме, а також ті речі, які йому захочеться забрати з собою.

— А втім, — додав я, — оскільки ви збережете за собою це помешкання до закінчення терміну оренди, сюди завжди можна буде повернутися, щоб забрати те, в чому ви відчуєте потребу.

Служниця принесла яйця, які він зїв із великим апетитом. Я замовив для нього обід, дуже радий бачити, що природа нарешті взяла своє.

— Я завдаю вам багато клопоту, — сказав він. — Ви добра людина.

Я попросив його віддати мені пістолети, адже, вони, сказав я, більш йому не потрібні, але він не погодився.

— Ви можете не боятись за мене більше. Якщо я не наважився в той день, то більш ніколи вже не зможу цього зробити. Але вони — єдиний спогад про брата, який залишився в мене сьогодні, а також я відчуваю потребу в тому, аби вони постійно нагадували мені, що я лише іграшка в руках Бога.

IV

День був жаркий. З відчинених вікон пансіону Веделя видно було верхівки дерев у саду, над якими ще мерехтів величезний огром нерозтраченого літнього тепла.

День початку нового навчального року дав старому Азаїсові нагоду виголосити промову. Він стояв біля підніжжя казальниці, обличчям до учнів, як і годиться. Всередині казальниці сидів старий Лаперуз. Він підвівся, коли увійшли учні, проте Азаїс дружнім жестом дозволив йому знову сісти. Його неспокійний погляд насамперед прикипів до Бориса, і цей погляд бентежив Бориса тим більше, що Азаїс, у своїй промові, рекомендуючи дітям нового вчителя, визнав за потрібне згадати про те, що він доводиться родичем одному з них. Тим часом Лаперуз відчув велику прикрість, не зустрівши погляд Бориса: байдужість, холодність, думав він.

«О, нехай би він дав мені спокій! — думав Борис. — Нехай би мене не «помічав»!» Його товариші вселяли йому жах. Коли вийшли з ліцею, він мусив приєднатися до їхнього гурту й дорогою від ліцею до кімнат, у яких вони мешкали, чув усі їхні балачки. Він хотів би бути такими, як і вони, бо дуже потребував щирої дружби, але його делікатна вдача відштовхувала його від них. Слова завмирали в нього на губах. Він картав себе за свою сором’язливість, намагався її приховати, силкувався навіть сміятися, щоб не стати жертвою глузів. Та попри всі зусилля, він здавався в цьому хлоп’ячому товаристві дівчиною, відчував це й мучився цим.

Майже відразу виникло кілька угруповань. Такий собі Леон Ґериданісоль був у центрі уваги й, певно, мав неабиякий авторитет. Трохи старший за інших, він вів перед також у навчанні. Засмаглий, темноволосий, з чорними очима, він не був ані дуже високий, ані надто сильний, але щодо зухвалости та апломбу, то тут йому не було рівних. Навіть малий Жорж Моліньє сказав, що Ґериданісоль його «приголомшив». «А ти знаєш, що мене приголомшити не так просто!» Хіба ж не бачив він на власні очі, як той підійшов сьогодні вранці до молодої жінки; жінка тримала на руках дитину.

— Це ваша дитина, пані? — він промовив це, схилившись у низькому поклоні. — Яке ж воно бридке, це ваше дитинча. Але ви не хвилюйтеся: воно довго не протягне.

Жорж знову пирснув від сміху.

— Та ти що? Без жартів? — перепитав Філіп Адаманті, його друг, якому Жорж розповів цю історію.

Ці брутальні витівки тішили їх неймовірно. Вони не могли уявити собі нічого дотепнішого. Свої досить уже потерті таланти Леон завдячував своєму кузенові Струвілову, але Жорж нічого про це не знав.

У пансіоні Моліньє та Адаманті домоглися, щоб їх посадили за одну парту з Ґериданісолом. То була п’ята парта, щоб не надто муляти очі керівникові класу. Ліворуч від Моліньє сидів Адаманті; праворуч Ґериданісоль або Ґері. Скраєчку парти сидів Борис. Позад нього — Пасаван.

Ґонтран де Пасаван жив сумним життям, після того як помер його батько; та й те життя, яким він жив раніше, теж не було дуже веселим. Він давно уже зрозумів, що від брата йому нема чого чекати ніякої симпатії, ніякої підтримки. Вакації він провів у Бретані, куди його повезла стара служниця, вірна Серафіна — у Бретані жили її родичі. Ґонтран мобілізував усі свої переваги і напружено працював. Його підстьобувало потаємне бажання довести своєму братові, що він вартий більшого, аніж той. До цього пансіону він прийшов за власним бажанням і зі свого вільного вибору; його привело сюди також прагнення не жити разом зі своїм братом у тому будинку на вулиці Вавилон, з яким у нього були пов’язані лише сумні спогади. Серафіна не захотіла його покинути й найняла собі помешкання в Парижі; невеличка рента, яку їй виплачували двоє синів небіжчика графа, за прямим розпорядженням, яке він зробив у своєму заповіті, надало їй таку можливість. У тому помешканні Ґонтран мав свою кімнату, куди приходив на вихідні і яку обставив на власний смак. Двічі на тиждень він трапезував із Серафіною; стара служниця піклувалася про нього й стежила за тим, щоб йому нічого не бракувало. У її