Фальшивомонетники - Андре Жід
Він забрав свою руку з моїх долонь, і голос його пожвавився:
— Отож я дав собі обіцянку покінчити з усім у середу. І саме в середу ви привели до мене Бориса. Побачивши його, мушу признатися, я не відчув усієї тієї радости, яку сподівався відчути. Потім я про це довго думав. Звичайно ж, я не мав права плекати надію, що малий буде щасливий побачитися зі мною. Його мати ніколи не розповідала йому про мене.
Він замовк. Губи йому тремтіли, й мені здалося, він зараз заплаче.
— Борис прагне вас полюбити, але дайте йому трохи часу, щоб він міг ближче познайомитися з вами, — наважився я сказати йому.
— Після того як малий пішов, — провадив Лаперуз, не слухаючи мене, — коли увечері я залишився сам-один (бо ж вам відомо, що пані де Лаперуз уже тут нема), я сказав собі: «Ну ж бо! Настав мій час!» Ви, певно, не знаєте, що мій брат, той, якого я втратив, залишив мені у спадок пару пістолетів, які я зберігаю завжди біля себе, у футлярі, в узголів’ї ліжка. Тож я дістав цей футляр. Потім сів у крісло, тут, де я сиджу тепер. Зарядив один із пістолетів...
Він обернувся до мене й різко, брутально промовив, так ніби я сумнівався в правдивості його слів:
— Атож, я його зарядив! Можете переконатися: він досі заряджений. Що ж сталося? Я досі не можу цього зрозуміти. Я притулив дуло пістолета собі до скроні й довго його так тримав. Але пістолет не вистрелив. Я не зміг... Мені соромно признатися, але в останню мить я не знайшов у собі мужности натиснути на курок.
Він пожвавився, говорячи. Його погляд набув ознак життя, а кров забарвила йому щоки. Він дивився на мене, хитаючи головою.
— Як би ви це пояснили? Усе було давно вирішено, протягом багатьох місяців я не переставав про це думати... Можливо, саме тому так і сталося. Можливо, я раніше витратив усю свою мужність на ці думки...
— Так само ще до повернення Бориса ви витратили всю свою радість на думки про те, якою буде ваша зустріч, — сказав йому я, але він правив своєї:
— Я дуже довго сидів отак, притиснувши дуло пістолета до скроні. Мій палець лежав на спусковому гачку. Я натиснув трохи; але не досить сильно. Я сказав собі: «Через мить я натисну сильніше, і пролунає постріл». Я відчував холод металу й твердив собі: «Через мить я вже не відчуватиму нічого. Але спершу я почую страхітливий виляск...» Ви тільки уявіть собі! Це ж так близько до вуха!.. Саме це передусім мене й утримало: страх оглушити себе страхітливим виляском... Це безглуздо... Адже в ту мить, коли ти вмираєш... Атож... Але я завжди уявляв собі смерть як сон... А виляск він не присипляє... Він розбуджує... Так, безперечно, саме цього я й злякався. Я боявся, що замість заснути, я ґвалтовно прокинуся.
Він, здавалося, зумів трохи опанувати себе чи то хотів зібратися з думками й протягом кількох наступних хвилин його губи знову ворушилися мовчки.
— Усе це, — знову заговорив він, — я сказав собі лише згодом. А правда полягала в тому, що я не зміг убити себе, бо не був вільний. Тепер я кажу собі: я побоявся. Але ні, причина була не в цьому. Щось абсолютно чуже моїй волі, щось сильніше за мою волю втримало мене... Так ніби Бог не хотів, щоб я відійшов. Уявіть собі маріонетку, яка захотіла б покинути сцену ще до закінчення вистави... Зупинися! Ти ще будеш потрібна для фіналу! Дарма ти сподіваєшся, що зможеш піти, коли сама захочеш!.. Я зрозумів: те, що ми називаємо своєю волею, це ті нитки, які приводять у рух маріонетку і за які смикає Бог. Ви не вловлюєте мою думку? Зараз я вам її розтлумачу. Ось дивіться: я кажу собі: «Зараз підійму праву руку», і я її підіймаю. — Він і справді її підняв. — Але річ у тім, що нитка була вже натягнута для того, щоб примусити мене подумати й сказати: «Я хочу підняти свою праву руку...» А ось і доказ того, що я не вільний: якби я мусив підняти свою іншу руку, я сказав би вам: «Зараз підійму ліву руку». Ні, я бачу, ви не розумієте мене. Ви не вільний, щоб мене зрозуміти... О, я тепер добре розумію, що Бог просто розважається. Він примушує нас робити те або те, але щоб розважитися, навіює нам думку, що ми хочемо це зробити. Це нечесна гра... Ви думаєте, я збожеволів? До речі: уявіть собі, що пані де Лаперуз... Ви знаєте, що вона пішла доживати віку в притулок для старих?.. Так от! Знайте, вона переконала себе, що це притулок для душевнохворих і що я її туди запроторив, аби позбутися її з наміром переконати всіх у тому, що вона божевільна. Погодьтеся, що це дивно: перший-ліпший перехожий на вулиці спроможний зрозуміти вас ліпше, аніж людина, якій ви віддали життя... Спочатку я провідував її там щодня. Але як тільки вона бачила мене, вона вигукувала: «Ага, ось і ви! Ви знову прийшли шпигувати за мною...» Я мусив відмовитися від своїх візитів, які лише дратували її. Який сенс людині чіплятися за життя, якщо вона вже не спроможна зробити добро нікому?
Ридання придушили його голос. Він опустив голову, і я вже думав, що він знову порине у свій гнітючий стан. Але, несподівано оживши, він вигукнув:
— А знаєте, що вона зробила, перш ніж піти? Вона виламала мою шухляду і спалила всі листи від мого брата-небіжчика. Вона завжди ревнувала мене до брата; а надто після того як він помер. Вона влаштовувала мені сцени, коли заставала мене вночі за читанням його листів. Вона кричала: «А, ви чекаєте, коли я засну! Ви ховаєтеся від мене!» А потім казала: «Ідіть ліпше спати. Ви перевтомите собі очі». Можна було подумати, що вона ніжно турбується за мене. Проте я її знав: то були ревнощі. Вона не хотіла залишати мене на самоті з ним.
— Значить, вона любила вас. Не буває ревнощів без любови.
— Авжеж! Погодьтеся зі мною, що це дуже сумно, коли любов, замість приносити в життя радість, стає джерелом лиха... Ось так любить нас Бог.
Розмовляючи, він пожвавився й несподівано сказав:
— Я голодний. Коли мені хочеться їсти, ця служниця завжди приносить мені шоколад. Певно, пані
