Розколини - Ненсі Х'юстон
Найбільше я тривожилася за маму: коли вона дізнається про нашу втечу, це розіб’є їй серце. Та Янек сказав, що вона сама винна, не слід було брати викрадених дітей, і ми тут нічим не можемо зарадити.
— Тепер ти маєш навчитися брехати.
— Ні, Янеку. Навіщо? Ми й так уже все від них приховуємо, цупимо гроші та харчі, досить і цього.
— Треба бути жорсткішою, Псевдо-Крістіно. Ти маєш стати товстошкірою, інакше не витримаєш дорогу додому.
— Янеку, я так не можу.
Наступного дня Ґрета, повернувшись зі школи, побачила, що речі з шухляд валяються на підлозі. Труси, шкарпетки, панчохи, майки та светри — все вперемішку вивернуто на підлогу. Вона стрілою злетіла вгору сходами.
— Мамо! Глянь, що Крістіна наробила!
Я спустилася слідом за мамою й ошелешено дивилася на розгардіяш.
— Це ти зробила? — спитала мама, ледве стримуючи гнів.
І мови бути не могло, щоб я виказала Янека, тож я сказала:
— Так. — Все моє нутро тремтіло.
— Навіщо? — різко спитала мама.
— Я... я дещо шукала і... мабуть, забула скласти все на місце.
— Що ти шукала?
— ...
— Що ти шукала, Крістіно?
— ... Мого ведмедика з тарілками.
— Вона бреше! — крикнула Ґрета. — Он він, на полиці, вона завжди кладе його туди. Вона ніколи не кладе його в комод!
Мама розповіла все дідусеві. Той покликав мене і дивився на мене сумними очима.
— Що з тобою таке, маленька? — зітхнув він. — Ти змінилася. Мама каже, що ти стала гидкою дівчинкою. Чому ти влаштувала в кімнаті розгардіяш?
— Бо мені так захотілося.
Кутики дідусевих вуст опустились, обличчя з сумного стало суворим, він ухопив мене за зап’ястки, шарпнув до себе й поклав собі на коліна. Я намагалася випручатись, та він однією рукою надавив мені на спину, а іншою почав бити по сідницях — лясь, лясь, лясь, — таке сталося вперше, від болю я розлютилась, я репетувала й пручалася, моє пручання розізлило дідуся ще більше, удари посипалися частіше й болючіше, я відчувала, як мої сідниці горять, кров ринула до поверхні шкіри дізнатися, що відбувається, я верещала й хвицала ногами. Коли нарешті його гнів ущух, дідусь відштовхнув мене, і я впала на підлогу, ридаючи без упину, а дідусь звелів щезнути з-перед його очей.
Виходячи з вітальні, я побачила Ґрету, яка спостерігала за всім, стоячи біля дверей і тримаючи Аннабеллу на руках. Вона лукаво посміхнулася мені.
— Браво, Кристинко! — сказав Янек. — Ти склала іспит. Боляче було?
— Авжеж.
— Ти витримала б більше?
— Так.
— Браво. Тепер бачиш, які вони, німці?
— Так.
День Святого Валентина.
Ми снідали, вмочаючи сухарі в чашки з паруючим цикорієм, — у нас більше не було ні шоколаду, ні масла, ні сиру, ні шинки, ні варення, — коли це сталося: добре відлагоджене життя дало тріщину, й до нашого дому увірвався хаос. Все почалося з того, що дідусь заридав у своїй кімнаті. Всі завмерли, як під час гри у «Хальт», мама з бабусею перезирнулись, я помітила в їхніх очах паніку і зрозуміла: сталося найгірше. Але що? Батька вбили чи Гітлер помер? Що таке? Ридання стали голоснішими, дідусь вискочив зі своєї кімнати, на задньому тлі чути було радіо, дідусь був у спідній білизні, його черево звисало, мов здоровенна біла куля, по його обличчю текли сльози, він рвав на собі сиве волосся, яке стирчало дибки, немов у клоуна. Він що, не розумів, який кумедний у нього вигляд? Чи забув, що не можна ходити перед людьми у спідньому?
— Курте! — озвалася бабуся. Вона підвелася, підійшла до дідуся, а той розвернувся й почав битися головою об стіну, знов і знов, неначе рахував удари, як Йоганн у тому центрі в Каліші.
Мало-помалу ридання перетворилися на слово:
— Дрезден, — вимовив він. — Дрезден, Дрезден, Дрезден, Дрезден, Дрезден... — якщо повторити слово мільйон разів, чи втратить воно сенс?
Мама наказала нам іти до своєї кімнати, й коли ополудні ми спустилися, все в домі було догори дриґом, і ніякого обіду не приготували. Хельґа підмітала на підлозі в їдальні уламки порцеляни, виготованої на фабриці дідусевого батька, гарний годинник теж був розбитий, як і бабусина скринька для коштовностей, крихітна балерина викотилася в коридор, незмигно дивлячись просто перед собою, щоб не втратити рівновагу; якісь чоловіки приїхали по дідуся, але той зачинився у своїй кімнаті на ключ, один із чоловіків наступив на балерину, навіть не помітивши, й та розкололася навпіл, мама й бабуся завмерли на канапі, немов статуї, Хельґа звеліла нам повертатися до себе.
Ми з Йоганном дивилися через вікно на шкільне подвір’я. Там було порожньо, ніхто не грався, все застигло. Від каміння віяло холодом. Жодного птаха. Дерева стояли голі.
— Нічого, вони на це заслужили, — сказав Йоганн.
— Хто?
— Німці, всі німці. Вони заслужили на смерть.
— Не кажи так, Янеку, — сказала я польською. — Будь ласка, не кажи так.
— А я казатиму. Німці — чудовиська, Кристко. Того року, коли я народився, вони обрали правителем монстра, все моє життя вони вбивали поляків, знищували наш народ, наші землі, міста, ти знала? Нашу столицю Варшаву минулого року спалили дотла, ти знала?
Він говорив так тихо, що я ледве його чула.
— Але ж діти, Янеку... немовлята...
— Гадаєш, вони рятували польських немовлят? Діти чудовиськ — теж чудовиська, Кристино.
— А тварини? Вони теж заслужили на смерть?
Мовчанка. Я відчувала, що він знову віддаляється від мене.
— Можливо, для тебе вже занадто пізно, — врешті заявив він. — Напевне, тебе викрали занадто малою і зробили з тебе справжню німкеню. Може, ми з тобою вороги, а не друзі.
Від його слів волосся у мене на потилиці стало дибки.
— Будь ласка, — відчайдушно зашепотіла я, щосили тиснучи великим пальцем на свою родимку. — Будь ласка, Янеку. Я полячка, як і ти. Ми повинні бути разом.
— Разом... проти ворога.
— Так, так.
Він обійняв мене за плечі.
— Гаразд, — сказав він польською. — Добже.
— Янеку... якщо люди у Дрездені тримали в клітках саламандр... вони ж вижили, авжеж? Вони ж можуть жити у вогні.
— Ні, це тільки легенда... у лісі
