Пані Боварі - Гюстав Флобер

Пані Боварі відвернулась, щоб він не помітив посмішки, яка мимохіть спурхнула у неї з уст.

— Часто, — говорив далі Леон, — я писав до вас листи, а потім рвав їх…

Вона мовчала. Він вів далі:

— Часом я уявляв собі, що якийсь випадок зведе нас докупи. Не раз я був готовий упізнати вас у жінці, що виринала з-за рогу вулиці, бігав за всіма фіакрами, коли крізь віконце промайне було шаль або вуалька, схожа на вашу…

Емма вирішила, здавалось, вислухати його до кінця не перебиваючи. Згорнувши руки й опустивши голову, вона дивилась на бантики своїх пантофлів і час від часу перебирала під їх атласом пальцями ніг.

Та ось вона зітхнула:

— Немає, мабуть, у світі нічого гіршого, як нидіти отак, як я, без цілі, без мети… Якби, страждаючи, ми могли допомогти комусь, нас би втішала хоч свідомість самопожертви…

Леон почав розводитись про доброчесність, про обов'язок, про жертовне самозречення — у ньому самому невтоленним огнем палає потреба беззавітного служіння ближньому.

— Мені б так хотілося, — докинула Емма, — стати сестрою-жалібницею.

— На жаль, — зітхнув Леон, — для чоловіків немає такого святого покликання, і я не бачу жодного заняття… Хіба, може, медицина.

Емма знизала плечима й перебила його — вона стала скаржитись на хворобу, що мало не звела її в могилу. Як жаль, що вона тоді не померла — тепер би вже не мучилась… Леон теж мріяв про спокій кладовища, — одного вечора він навіть написав був у заповіті, щоб його накрили в труні гарним килимом з оксамитними берегами, що вона колись йому подарувала. Обоє вони малювали себе такими, якими бажали б бути, і підганяли своє минуле життя під створювані нині ідеали. Зрештою, слово розтягує почуття, як вальцювальний верстат залізний аркуш.

Почувши вигадку про килим, Емма спитала:

— А чому так?

— Чому?

Леон відповів по хвилевому ваганні:

— Бо я вас дуже любив.

І, зрадівши, що найважчий крок зроблено, він крадькома подивився на обличчя Емми.

Так ніби вітер війнув і розмаяв хмари на небі. Її очі, затьмарені журливими думами, враз проясніли; все лице променіло від щастя.

Він чекав. Нарешті вона озвалась:

— А я весь час так і думала…

І тут вони заходились переказувати одне одному всі дрібні події того далекого часу, всі радощі й печалі якого вони перелили щойно в одне слово. Він згадував альтанку з ломиносом, сукні, які Емма тоді носила, обстановку її кімнати, весь її дім.

— А наші любі кактуси? Де вони?

— Їх поморозило в ту зиму.

— Ви знаєте, я часто думав про них. Не раз ввижалися вони мені такими, як тоді, у літні ранки, коли сонце било в жалюзі вікон… і я помічав поміж квітками ваші білі руки.

— Любий друже, — промовила вона і простягла йому руку.

Леон швидко припав до неї поцілунком. Потім, глибоко зітхнувши, провадив далі:

— В ті часи ви були для мене якоюсь невідомою силою, що владно ввійшла в моє життя. Пригадую, зайшов я якось до вас… Та ви вже, мабуть, про те забули?

— Ні, ні, — похопилась вона, — кажіть далі.

— Ви були внизу, в передпокої, і вже збиралися кудись іти, стояли на останній сходинці, — на вас був тоді, як зараз пам'ятаю, капелюшок з голубими квіточками… І ось, без жодного запрошення з вашого боку, я мимоволі пішов слідом за вами. З кожною хвилиною в мені росла свідомість власної дурості, а я все йшов і йшов, не наважуючись супроводжувати вас по-справжньому і не бажаючи розстатися з вами. Коли ви заходили в якусь крамницю, я зупинявся на вулиці, дивився в вікно, як ви знімаєте рукавички і відраховуєте гроші на прилавку. Нарешті ви подзвонили до пані Тюваш, вам відчинили, — і ось за вами грюкнули великі важкі двері, а я залишився перед ними ні в сих ні в тих.

Слухаючи його, пані Боварі дивувалась, як вона постаріла; їй здавалось, ці воскреслі спогади ніби збільшують число прожитих нею років; і все ж їй знову відкривався безмір почувань, і час від часу вона шепотіла, напівзаплющивши очі:

— Це правда… правда… правда…

Усі дзиґарі кварталу Бовуазін, де було повно пансіонів, церков і покинутих особняків, видзвонили восьму годину. Леон і Емма замовкли; але вони пильно дивились одне на одного, і в голові у них гуділо, ніби їхні нерухомі зіниці випромінювали якесь звучання. Вони взялися за руки; минуле й майбутнє, спомини і мрії — все злилося в солодкому забутті. Сутінки згущались по кутках кімнати, на стінах притьмарились яскраві кольори чотирьох естампів, що зображували сцени з «Нельської вежі»[67], з французькими та іспанськими підписами внизу. Крізь фрамугу виднівся між гостроверхими дахами клапоть вечірнього неба.

Емма підвелася, засвітила дві свічки на комоді і сіла знову.

— Так… — промовив Леон.

— Так… — озвалася вона.

Він придумував, як би відновити перервану розмову, коли вона спитала раптом:

— Чому досі мені ще ніхто не говорив про подібні почуття?

Клерк почав гаряче доводити, що рідко хто може оцінити ідеальну натуру. От він — він полюбив її з першого погляду, він просто впадав у розпач на думку про те, якого щастя вони могли б зазнати, якби ласкава доля звела була їх раніше і поєднала навіки.

— І я іноді думала про це, — відповіла вона.

— Чарівна мрія! — прошепотів Леон, обережно перебираючи блакитні торочки її білого пояса. — Хто ж нам заважає здійснити її тепер?

— Ні, друже мій, — заперечила вона. — Я надто стара… Ви надто молоді… Забудьте мене… Вас іще кохатимуть… Кохатимете й ви…

— Не так, як вас! — скрикнув він.

— Дитина, дитина… Будьте ж розважливі. Я вас прошу.

Вона почала переконувати його, що кохання між ними неможливе, що вони повинні, як і досі, не переступати межі братньої дружби.

Чи це говорилось серйозно? Емма й сама не знала: вона упивалась чаром спокуси і воднораз намагалася встояти проти неї. Ніжно дивилась на закоханого юнака і лагідно відводила його тремтячі руки, що несміливо торкались її стану.

— Ах, пробачте, — сказав він, відсуваючись.

Емму охопив якийсь невиразний жах перед цією сором'язливістю, що була для неї небезпечніша від сміливості Родольфа, коли той наближався до неї, розкривши обійми. Ніколи ще жоден мужчина не здавався їй таким вродливим. Все в ньому дихало чарівливою чистотою і щирістю. Він сидів, опустивши віясті