Мати все - Люко Дашвар
Та Платон був. І щоб навідуватися до брата щоранку, коли Стас працює, Ліда покинула роботу в районній поліклініці й пішла працювати у приватну клініку — тут і навантаження менше, і графік прийомів зручніший. Іветта проковтнула новину без коментарів, але всміхнулася вдячно, бо тепер Ліда значно частіше спілкувалася з братом. Стас взагалі подумав, що це перемога над ненависною тещею, а Ліда…
Ліда раптом усвідомила, що затишний кабінет у приватній клініці — єдине місце, де вона має повне право не думати про маму, Платона і Стаса. І чомусь не засмутилася. І здивувалася тому, що не засмутилася. І пояснила собі це тим, що завжди любила свою професію. «Звичайно, цей шлях не можна вважати традиційним для Вербицьких, — розмірковувала. — Але тут по всьому більше перспектив для розвитку і набуття досвіду. Сучасне обладнання, колеги-професіонали. І Зоряна… Як добре, що тепер я знаю Зоряну…»
Зоряна Шошак, витончена західнячка з дипломом Львівського медуніверситету, вже третій рік із завзяттям практикувалася в столичній клініці, після прийому пацієнтів іноді варила для колег неперевершену каву, зверталася до Ліди виключно «пані Лідо» і на «ви», хоч була на два роки старша за Вербицьку, ніби раз і назавжди визначила межу, за яку — ні словом, ні вчинком. Та саме до неї професорська донька відчувала неймовірну душевну прихильність, і хоч як намагалася пояснити собі незрозумілу потребу перекинутися із Зоряною словом, пояснень не було. Хіба що так: нова тема, яку вільно і безпечно можна було обговорювати і з мамою, і зі Стасом. Зоряна… Ліда розповідала їм про Зоряну і дивувалася, як однаково скептично і мама, і Стас сприймають її розповіді. «Господи, до чого ж вони схожі, — вражалася. — За що ж так ненавидіти собі подібне? Що їх зупинить?»
Надія зажевріла несподівано. У двадцять шість — три роки у шлюбі, стільки ж у професії — Ліда завагітніла. «Це їх примирить! — зраділа безмежно. — І бути не може інакше. Дитинка… Ясне, безгрішне… Вони любитимуть її. Бог бачить!»
— Рано, — констатувала Іветта.
— Рано, — ховаючи роздратування, буркнув Стас.
— Аборт робити пізно, — збрехала Ліда, придушуючи всередині моторошний дитячий страх. — Народжувати треба…
Розділ 2
Ліда заборонила собі навіть подумки повертатися до тих слів. «Дитина! У мене буде моя дитина! Вона збере докупи наші серця — моє, мамине, Стасове… Вони тільки побачать її і розтануть. І любитимуть… мене! Бо це я їм дам те світло! Ту дитину!» — повторювала з фанатичною впертістю.
Та цього чорного осіннього вечора, коли вітер невблаганно знищував найменші острівці спокою, проникав у саму душу, нутрував у ній, розкидав думки, вишукуючи найпотаємнішу, а знайшовши, кидав у дощ, щоб той змив геть усі нашарування вагань і сумнівів, залишив тільки прагматичний факт, чи, навпаки, потопив факт і залишив самі вагання і сумніви — коли Стас поїхав, так і не дочекавшись вагітної дружини, коли їдкий запах ліків від маминого халата викликав нудоту, а непотрібна гумова потвора валялася в кутку вітальні, Ліда раптом подумала про те, у чому боялася зізнаватися собі. «Рано… — промайнуло. — Рано мені бути матір'ю… До Платона — як? Стас нервується… Мама ледь стримується… Чому я вигадала, що любов до моєї дитини примирить їх? Адже любов до мене їх не примирює. Чому я не зрозуміла цього раніше? Пізно… щось міняти… Ой як пізно…»
— Платон чекає на тебе, Лідочко… — спокійний мамин голос вихопив Ліду з гірких думок. Відірвала руки від чашки з гарячим чаєм, — не пила, долоні зігрівала. Слухняно встала з-за стола. Пішла до братової кімнати.
— Я накажу Ангеліночці постелили тобі у твоїй кімнаті, — сказала Іветта доньці у спину. — Вже пізно кудись…
«Надто пізно!» — жахнулася Ліда.
…Платон сидів на ліжку у звичайних спортивках і смугастому вовняному светрі, тримав у руках тлумачний словник іноземних слів, зосереджено ворушив губами, повторюючи якесь слово. Братові уже вісімнадцять. Допитливі сині очі, довге чорне волосся…
— Привіт, Тохо!
Присіла на краєчок ліжка, обхопила руками живіт і раптом насторожено прислухалася до нервових рухів дитинки всередині. Що це? Чому так боляче? Чому біль котиться додолу разом із хребтом, аж голова обертом? То все через біганину по дощу… Зараз, зараз… Треба заспокоїтися і розслабитися…
— Тохо, кинь подушку, — попросила.
Платон відклав книгу, серйозно обдивився подушки, подав Ліді найбільшу.
— Вагітна! Літера «В»! Ти вагітна, Лідо?
— Так, — прошепотіла. Підклала подушку під спину, обперлася на бильце ліжка. Біль не вщухав.
— Чому ти вважаєш, що вагітна? Вагітна далеко не єдине слово на літеру «В». Ти можеш бути в… Великою, важкою, вогняною, верескливою, ватяною, вередливою, відвертою, ворожою, високою, вельми високою, навіть вонючою…
— Припини, Тохо. Прошу…
— Добре, — миттєво погодився. Знову зосередився на читанні.
Ліда подивилася на брата.
— Чому ти не спиш?
Платон знову відклав книгу.
— В! Літера «В»! Вагітна… Дивно. Як сказати про Ангеліну без літери «В»?
— За допомогою інших літер.
— Я не сплю, бо Ангеліна і мама просять, щоби я роздягався і спав у піжамі.
— То роздягнися…
— Ні. Краще не спатиму.
— Хочеш, я допоможу тобі роздягнутися?
— Ангеліна взялася допомогти, і я відразу перехотів спати і захотів гумову ляльку. Якщо ти допомагатимеш, я знову її захочу. Ти принесла ляльку?
— Спи одягнений…
— Добре. Ти посидиш біля мене?
— Звичайно, Тохо…
— Чому «звичайно»?
— Тому що зазвичай… — замовкла. Прислухалася. Біль раптом ущух. Тілом розлилася слабкість і, ніби дощ… Ніби просто тут, у братовій кімнаті — теплий дощ…
— Лідо… — почула голос брата. — Ти знаєш таке слово «Ваал»…
— Ні…
— Літера «В»! Ваал. Бог неба, сонця і плодючості в семітських племен Древньої Сирії. У фінікіян, філістимлян, інших… У культі Ваала поширені людські жертвоприношення…
«Жертвоприношення… Літера „Ж“… Людські… Чому так боляче?» — Ліда здивовано глянула на суху, геть суху — нема дощу, — стелю і — мокра — сповзла з ліжка на теплу дубову підлогу.
Вона не чула, як Платон сказав: «Лідо, я не хочу, щоб ти спала на підлозі! Іди до мене на ліжко. Я спатиму, а ти розповідатимеш мені про тата…», не бачила, як брат зіскочив з ліжка, присів біля неї, задумався: «Лідо, скажи: щоб розповідати про тата, тобі треба побачити його?» Як не дочекався відповіді, відчинив двері кімнати і спокійно оголосив:
— Ліда пішла до тата. Коли вона повернеться, мамо?
Ангеліна зойкнула і кинулася до Ліди. Іветта пополотніла, учепилася за стіл, важко підвелася.
— Платоне, — усміхнулася, долаючи тваринний страх. —
