Степовий вовк - Герман Гессе

Хто знає інші дні, з нападами подагри або з прикрим болем голови, що гніздиться десь за очними яблуками й підступно обертає кожен порух зорового чи слухового нерва в пекельну муку, або дні, що вбивають душу, гнітючі дні внутрішньої порожнечі й відчаю, коли серед сплюндрованої, висмоктаної акціонерними компаніями землі до тебе на кожному кроці шкірить зуби людський світ і так звана культура у своєму брехливому, вульгарному, пустопорожньому ярмарковому глянці, гидкому, як блювотний порошок, коли все це збирається докупи і всією вагою налягає на твоє хворе «я»,― хто знає це пекло, той дуже вдоволений такими нормальними, помірними днями, як сьогодні; він вдячно сидить біля теплої груби, вдячно переконується, читаючи ранкову газету, що й цього дня ніде не вибухнула нова війна, ніде не встановлено нової диктатури, не викрито якогось особливого свинства в політиці й економіці, вдячно настроює струни своєї заіржавленої ліри на стриманий, досить бадьорий, майже радісний псалом подяки, навіваючи ним нудьгу на свого мирного, лагідного, ледь приглушеного бромом бога половинчастого задоволення, і в густій, теплій атмосфері цієї задоволеної нудьги, цієї безболісності сприйнятої з великою вдячністю, половинчастий бог, що неуважно киває головою, і торкнутий сивиною половинчастий чоловік, що півголосом співає псалом, схожі між собою, мов близнюки.

Можна багато говорити про це задоволення і цю безболісність, про ці стерпні, покірні дні, коли ні біль, ні радість не зважуються голосно крикнути, коли все тільки шепоче й скрадається навшпиньки. Та найгірше те, що саме цього задоволення я не можу витримати, що за короткий час воно стає мені вкрай ненависним, огидним, і з розпачу я мушу тікати в інші температурні пояси ― якщо є змога, то на стежку радості, а як ні, то бодай на стежку болю. Варто мені якийсь час пожити без радості і без болю, подихати теплою, прісною стерпністю так званих вдалих днів, мою легковажну дитячу душу охоплює така туга, що я, замість співати псалом подяки, шпурляю іржаву ліру в сонне обличчя бога задоволення, радий поміняти цю здорову кімнатну температуру на пекучий, нестерпний біль. Я тоді палаю дикою жадобою сильних почуттів, сенсацій, люттю на це одноманітне, рівне, нормальне, стерильне життя, шаленим бажанням щось розтрощити ― якусь крамницю чи, може, собор, чи вбити себе самого, встругнути щось зухвале, стягти з кількох шановних ідолів перуки, дати кільком збунтованим школярам квитки до Гамбурга, про які вони давно мріяли, звести неповнолітню дівчину або скрутити в'язи кільком представникам міщанського ладу. Бо понад усе я ненавидів, зневажав і проклинав у душі саме його: це вдоволенню, здоров'я, затишок, цей виплеканий міщанський оптимізм, цей культ ситої, квітучої посередності, нормальності, пересічності.

У такому настрої я й скінчив смерком цей нудний звичайний день. Скінчив не так, як належало б і було б корисно досить хворій людині; не звабило мене застелене ліжко з наготованою вже, наче для принади, теплою грільнею. Я не ліг, а, невдоволений тим дріб'язком, що зробив за день, сповнений відрази до нього, з тяжким серцем узув черевики, вдягнув пальто й подався до міста, в темряву й туман, щоб у пивниці «Під крицевим шоломом» перехилити, як за давнім звичаєм кажуть усі питущі, чарку вина.

І ось я спускаюся зі своєї мансарди сходами, незручними, стрімкими сходами чужих людей, наскрізь міщанськими, вимитими, чистими сходами солідного триповерхового будинку, під дахом якого міститься моя келія. Не знаю, чому так виходить, але я, бездомний степовий вовк, самітник і ненависник дрібноміщанського світу, завжди наймаю собі помешкання в таких будинках. Мене змалку щось вабить до них. Не в палацах і не в пролетарських оселях, а завжди саме в таких архіпристойних, архінудних, бездоганно утримуваних дріб- номіщанських гніздах, де трохи відгонить скипидаром та милом і де зчиняється переполох, коли ти хряснеш дверима або зайдеш до кімнати в брудних черевиках. Так, я люблю цю атмосферу змалку, і моя потаємна туга за чимось схожим на домівку знов і знов, без будь-якої надії, веде мене на ту саму безглузду стежку. А ще мені подобається контраст між моїм украй невпорядкованим, позбавленим любові життям зацькованого самітника і цим родинним міщанським існуванням. Мені подобається вдихати на сходах цей «запах спокою, ладу, чистоти, пристойності й сумирності; він чимось зворушує мене, хоч я й ненавиджу міщанство. Подобається мені потім переступати поріг своєї кімнати, де все інакше, де між купами книжок лежать недокурки і стоять пляшки з вином, де все розкидане, незатишне, занедбане і де все ― книжки, рукописи, думки ― позначене й пройняте горем самітних людей, труднощами людського існування, прагненням знайти новий зміст людського життя, що втратило свій сенс.

Ось я проходжу повз араукарію. Річ у тім, що на другому поверсі сходи ведуть повз невеличкий помісток перед помешканням, без сумніву ще бездоганнішим, ще чепурнішим, ще краще прибраним, ніж інші, бо помісток сяє просто-таки нелюдською чистотою, це ніби маленький, блискучий храм ладу. На паркеті, куди навіть страшно ступити, стоять два гарні стільчики, а на кожному стільчику ― по великому горщику. В одному з них росте азалія, а в другому ― чимала араукарія, здорове, рівне, довершеної форми деревце, завжди доглянуте, немов тільки що старанно вимите до останньої голочки на останній гіллячці. Часом, переконавшись, що мене ніхто не бачить, я сідаю на сходах вище від араукарії, ніби в храмі, й трохи перепочиваю. Я згортаю руки й побожно дивлюся на цю маленьку оселю ладу, і її зворушлива неприступність та якась сміховинна відлюдність беруть мене за серце. Я уявляю собі за тим помісточком, так би мовити, в затінку араукарії, помешкання, повне блискучих меблів з червоного дерева, повне життя, здоров'я і пристойності, уявляю собі її мешканців, що рано встають, сумлінно виконують свої обов'язки, влаштовуть помірно веселі родинні свята, ходять у неділю до церкви й лягають рано спати.

З удаваною бадьорістю я ступав по мокрому асфальті вузеньких вуличок. Заплакані, огорнуті серпанком туману ліхтарі просвічували холодну вологу мряку і всмоктували своє блякле віддзеркалення з мокрого тротуару. Мені згадалися призабуті юнацькі роки ― як любив я тоді такі похмурі, сумні вечори пізньої осені й ранньої зими, як жадібно впивався настроєм самоти і смутку, коли, загорнувшись у пальто, до півночі ходив у дощ і в бурю непривітними вулицями й безлистими парками, вже й і оді самітний; але в ті часи мене переповнювала глибока радість, а з серця лилися вірші, які я потім, сидячи при свічці на краю ліжка у своїй комірчині, записував у зошит. Тепер усе це минулося, цю