Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

з насолодою слухати. Розповідали різні історії й кумедні випадки з життя Мурреїв. Навіть дядько Воллес сміявся, а тітка Рут оповідала всяку всячину про мою двоюрідну бабцю Ненсі. Розповіді були іронічними, але цікавими. Тітка Елізабет вийняла з шухляди вірша, написаного й присвяченого тітці Ненсі її нареченим, як була ще зовсім молодою. Виголосити вірша взявся дядько Олівер. Тітка Ненсі, вочевидь, була дуже вродливою. Цікаво, чи хтось напише колись вірша на мою честь? От, якби носила гривку, то, може, такий би знайшовся. Я спитала: „А тітка Ненсі й справді була такою красивою?“ Відповів дядько Олівер: „Ймовірно, була — сімдесят років тому“, а дядько Воллес додав: „Вона тримається добре, либонь, доживе до ста літ“, — на що дядько Олівер відказав: „Вона так звикла жити, що взагалі не помре — житиме вічно“.

Доктор Барнлі розповів історію, котрої я не збагнула. Відтак дядько Воллес задивився у вікно, а дядько Олівер поквапився затулити вуста серветкою. Тітка Едді та тітка Єва скоса перезирнулися й, посміхаючись, опустили очі — кожна у свою тарілку. Обличчя тітки Рут скривилося, неначе від глибокої образи, а тітка Елізабет холодно позирнула на доктора Барнлі й сказала: „Мені здається, ви забули, що тут присутні діти“. Доктор Барнлі відповів дуже чемно: „О, прошу вибачення, Елізабет“. Він уміє поводитись, як справжній джентльмен, — якщо захоче. І навіть гарний на вроду, коли одягнений по-святковому і чисто виголений. Ільза каже, мовляв, пишається ним, навіть тоді, коли батько виявляє до неї нехіть.

Після обіду роздавали подарунки. Ще одна Мурреївська традиція! У нас не буває ні Різдвяної ялинки, ні панчох на комині — зате довкола столу обносять великий пиріг, а в ньому сховано подарунки зі стрічками, на яких написано імена осіб, що їм призначено той чи той дарунок. Це дуже потішно. Всі родичі подарували мені речі корисні — всі, за винятком тітки Лаури. Її подарунок — флакон парфумів. Я обожнюю його. Так люблю різні пахощі! Тітка Елізабет, однак, не схвалює вживання парфумів. Вона подарувала мені новий фартух, і мушу ствердити з удячністю, що він аж ніяк не скидається на „ляльковий“. Тітка Рут піднесла мені Новий Завіт, при цьому сказавши: „Маю надію, Емілі, — ти читатимеш цю Книгу щодня потроху, аж доки прочитаєш її до кінця“. „Але ж, тітко Рут, я прочитала Новий Завіт разів із дванадцять (це правда) — і просто обожнюю деякі уступи!“ „Святе Письмо не читають, мов якусь повістину“, — холодно й повчально відказала тітка Рут. Дядько Воллес та тітка Єва подарували мені рукавички, а дядько Олівер з тіткою Едді — цілого долара, і то новісінького, срібного, блискучого. Кузен Джиммі подарував гребінця — чесати волосся. Перрі залишив мені шовкову закладку для книжок. Він сам мусив полишити нас і провести Святвечір зі своєю тіткою — Томасою. Але мені вдалося зберегти для нього трохи горіхів та родзинок. Я подарувала йому і Тедді носовички (носовичок для Тедді був дещо гарнішим), а Ільзі — гребінця. Купила те все сама — за гроші від продажу яєць. (Тепер нескоро матиму власні гроші, бо курка моя перестала нестися). Всі були задоволені, а дядько Воллес навіть посміхався до мене. Коли посміхався, то здавався не таким відразним.

Після обіду й роздавання подарунків ми з Ільзою бавилися в кухні. Згодом була ще розкішна вечеря, та всі їли мало, бо забагато з'їли на обід. Тітці Єві боліла голова, а тітка Рут висловила своє здивування, навіщо тітка Елізабет готує такі „щедрі“ ковбаски. Однак інші були в доброму гуморі; тітка ж Лаура тільки підтримувала цей настрій. Вона вміє всіх розвеселити. А насамкінець дядько Воллес промовив (ще один Мурреївський звичай): „Тепер пом’янімо всіх, хто вже відійшов“. Мені сподобався тон, яким було сказано ці слова, — урочистий і сповнений шляхетної простоти водночас. У такі хвилини я щаслива, що в моїх жилах тече кров Мурреїв. Я згадала про тебе, мій любий тату, про маму, про бідолашну мою кицю й прабабцю Муррей, про жовтий зошит, спалений через тітку Елізабет. Для мене він був неначе живою особою. Врешті-решт, ми склали руки й заспівали побожного гімну, а відтак усі роз'їхалися. Я вже не чулася поміж Мурреїв чужою. Ми з тіткою Лаурою проводжали гостей до саней. Тітка Лаура, обнявши мене рукою, мовила: „Твоя мама, Емілі, і я кожного Різдвяного вечора стояли отак на ґанку й проводжали гостей“. Сніг рипів під полоззям, дзвоники на санях дзеленчали сріблисто, а на покрівлях господарчих будівель у місячному сяйві блищала паморозь. Усе видавалося таким гарним, таким милим (дзвоники, паморозь і ця чарівна білина зимової ночі), аж кінець-кінцем навідав мене „промінчик“, і це було найкращим, достоту безцінним.»

Розділ 21. «Романтично, але неприємно»

У Місячному Серпі сталися певні події, оскільки Тедді Кент сказав Ільзі Барнлі комплімент, а Емілі Стар це не вельми сподобалося. Бувало, цілі держави руйнувалися з тієї самої причини.

Тедді катався на ковзанах у Чорноводді — запросив на ковзанку й обох дівчат. Але жодна не мала ковзанів. Про Ільзу ніхто, як належить, не дбав, тому й не купував їй ковзанів, а щодо Емілі, то тітка Елізабет не схвалювала ковзання — мовляв, цей спорт не для дівчат, до того ж, панни з Місячного Серпа ніколи не ковзали. Тітка Лаура дотримувалася протилежного погляду: ковзання, ймовірно, стало би добрим, корисним спортом для Емілі й, що не менш важливо, зберігало б її взуття від надміру швидкого стирання, бо ж дівчинка, ходячи по кризі, ковзалася просто на підошвах. Жоден із наведених аргументів не переконав тітку Елізабет, а останній лише спонукав її заборонити Емілі ковзатися в черевичках. Дівчинка сильно тим переймалася. Пожалілася батькові: «Ненавиджу тітку Елізабет. Вона геть несправедлива. Хоч би раз повелася шляхетно!»

Втім, одного разу доктор Барнлі, ледь прочинивши двері до кухні, всунув голову й запитав гостро:

— Що я чую, Елізабет? Ти не дозволяєш Емілі ковзатися? Але чому?

— Взуття псується, — лаконічно відповіла Елізабет.

— Дозволяй же їй ковзатися досхочу! Вона мусить багато часу проводити на свіжому повітрі. Й спати повинна просто неба, — тут лікар чи не вороже подивився на Елізабет.

Елізабет