Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

Шрунс був напрочуд корисним і для здоров'я Бамбі, яким опікувалася гарненька чорнява дівчина: вона вивозила його на сонечко в санчатах і піклувалася про нього, поки ми з Хедлі досліджували той новий для нас край і всі навколишні селища. Тамтешні люди ставилися до нас дуже приязно. Гер Вальтер Лент, один з перших гірськолижників, що свого часу був помічником Ганнеса Шнайдера, славнозвісного арльберзького лижника, й робив лижні мазі для гірських підйомів і для різного снігу, саме засновував школу гірськолижного спорту, і ми обоє записались до неї. Система Вальтера Лента полягала в тому, щоб якомога швидше закінчити з учнями вправи на тренувальних спусках і вивести їх на справжні гірські схили. Тоді лижний спорт був не такий, як тепер, — спіральні переломи ще не стали звичайним явищем, і ніхто не міг дозволити собі зламати ногу. Не було й лижних патрулів. А туди, звідки ви хотіли з'їхати, спершу належало піднятися самотужки. Це зміцнювало ноги, і вони добре витримували спуски.

Вальтер Лент вважав, що найпринадніше в лижному спорті — вибратися високо в гори, де нікого немає і сніг незайманий, а тоді мандрувати від хижі до хижі Альпійського клубу через перевали та льодовики Альп. При цьому не можна було мати на лижах таких кріплень, які в разі падіння загрожували переломами. Лижі мали злітати з ніг одразу ж, тільки-но ви падали. А що він любив по-справжньому — то це спускатися з льодовиків без запобіжної линви, але для цього треба було чекати весни, коли сніг щільно заповнить тріщини.

Ми з Хедлі захопилися лижами відтоді, як уперше разом прилучились до них у Швейцарії, а згодом — у Кортіна д'Ампеццо, в Доломітових Альпах, коли мав народитися Бамбі і лікар у Мілані дозволив дружині й далі кататись на лижах, якщо я пообіцяю, що вона не падатиме. Для цього потрібно було дуже доскіпливо обирати схили та колію і добре стерегтися на спусках; але Хедлі мала дуже гарні, напрочуд сильні ноги, чудово володіла лижами і не падала. Ми всі знали, коли який сніг, і вміли кататися по глибокій пухкій пороші.

Нам дуже подобалось у Форарльберзі, дуже подобалось у Шрунсі. Ми виїжджали туди десь близько Дня подяки[51] й жили майже до великодня. Там завжди було де кататися, хоч як на лижний курорт Шрунс лежав низькувато, і в самому містечку досить снігу випадало тільки в дуже сніжні зими. Але в ті дні ми залюбки піднімалися вище в гори, і ніхто на це не нарікав. Ти йшов собі вгору помірною ходою, куди повільніше, ніж міг би йти, і тобі було легко, і серце не давало про себе знати, і ти пишався вагою рюкзака за плечима. Підйом до Мадленер-гауза місцями був дуже крутий і важкий. Та другого разу він уже не так давався взнаки, а далі підніматися було й зовсім легко, та ще з удвічі більшим вантажем, ніж перше.

Нам завжди хотілось їсти, і кожний сніданок, обід чи вечеря ставали для нас подією. Ми пили світле чи темне пиво, пили й вино — молоде, а часом і торішнє. Найкращі були білі вина. З інших напоїв там продавали вишнівку місцевого виробу та ензенський шнапс, настояний на гірському тирличі. Іноді на обід був тушкований заєць під густим соусом з червоного вина, а іноді — оленина з каштановим соусом. Під ці страви ми пили червоне вино, хоч воно було дорожче, ніж біле, а найкраще червоне коштувало двадцять центів літр. Звичайне червоне коштувало набагато дешевше, і ми носили його з собою в Мадленер-гауз цілими барильцями.

Ми мали запас книжок, що їх Сільвія Бійч дозволила нам узяти з собою на зиму, а часом грали в кеглі з жителями містечка у кегельбані за літнім садком готелю. Раз чи два на тиждень у їдальні готелю збиралися гравці в покер. У ті дні там зачиняли всі віконниці й замикали двері, бо азартні ігри були тоді в Австрії заборонені. Я грав з гером Нельсом, власником готелю, гером Лентом з Альпійської гірськолижної школи, з місцевим банкіром, прокурором і капітаном жандармерії. Гра йшла не на жарт, і всі вони були добрі гравці, хіба що гер Лент грав надто ризиковано, як зважити на те, що його лижна школа не давала ніякого прибутку. Коли капітан жандармерії чув, що надворі за дверима зупинялися двоє жандармів, які робили обхід, він підносив палець до вуха, і ми всі замовкали, аж поки жандарми йшли собі далі вулицею.

Рано-вранці до нашої вихололої за ніч кімнати приходила покоївка, зачиняла вікна й розпалювала велику кахляну грубу. Коли в кімнаті ставало тепло, нам приносили сніданок — свіжий хліб або грінки із смачнющими консервованими фруктами, по великій чашці кави, а якщо ми бажали, то й яєчню з добрячою шинкою. В ногах у мене спав собака-пінчер; він любив супроводити нас у лижні походи і їхати в мене на плечі, коли я спускався схилом гори. Дружив він і з містером Бамбі й, вирушаючи на прогулянки разом з ним та його нянькою, біг поряд із санчатами.

У Шрунсі було добре працювати. Я знаю це напевне, бо саме там за зиму 1925—26 року зробив найважчу в своєму житті роботу — переписав первісний варіант «І сонце сходить», накиданий одним духом за півтора місяця, і перетворив його на роман. Не пригадую вже, які оповідання я там написав. Але декілька з них вийшли цілком пристойні.

Зате пригадую, як рипів сніг на дорозі до містечка, коли ми морозяного вечора поверталися додому з лижами та палицями на плечах, дивлячись здаля на світло в містечку, а потім уже й розрізняючи будинки, і як усі зустрічні казали нам «Grüss Gott»[52]. A y Weinstube[53] завжди сиділи місцеві жителі, в черевиках, підбитих цвяхами з гострими головками, та в традиційному вбранні горян, і в повітрі плавав тютюновий дим, а дерев'яна підлога була подряпана цвяхами з черевиків. Багато хто з молодших горян уже встиг відслужити в австрійських альпійських полках, а один з них, на ім'я Ганс, що працював на тартаку, був відомий мисливець, і ми з ним щиро заприязнилися, бо обидва воювали у тих самих горах в Італії. Ми всі пили вино і співали тірольських пісень.

Пригадую стежки, що бігли вгору через садки та поля навколо селянських будинків над містечком, і самі ті будинки з високими грубами й величезними стосами дров у снігу надворі. Жінки сиділи в кухні, чухрали