Анна Київська - Режин Дефорж

— Якщо ми хочемо мати з цієї здобичі добрий зиск, то не слід її кривдити.

— Хто каже, що я збираюсь її кривдити? Я знаю ціну гарному товару. Ми виміняємо його за чималу пригорщу золотих монет, — сказав чернець.

З коня зліз потворний тип із довжелезними руками й короткими ногами. Він підійшов до Анни й став безсоромно її розглядати.

— А чи не можемо ми, не кривдячи її, трохи побавитися з нею? — спитав він.

— Атож, атож, давайте побавимося з нею!

— Ну що ви, друзі, здається, ця шляхетна пані не бажає бавитися з нами… Мабуть, вона віддає перевагу напахченим голубкам із королівського двору, а не таким бідолашним волоцюгам, як ми. Чи не соромно тобі, непристойна жінко, віддавати своє порочне тіло сильним світу цього й відмовляти знедоленим? Згадай слова Христові: блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне… Чуєш, хвойдо? Ми — царі, це нам сказав Ісус Христос! Настав час семиголового й десятиногого звіра… Дракон дав йому свою силу й свою могуть… Тремти, шльондро, великий орел не прилетить до тебе й не понесе тебе на крилах далеко від нас у пустелю. До мене, створені Всевишнім демони! Нищіть цю жінку, гріхи якої більші за гріхи великого Вавілона, яка впивається кров’ю святих і Ісусових великомучеників!..

Перелякана Анна мовчки дивилася, як це чудовисько, розмахуючи руками, випльовувало із свого слинявого беззубого рота страшні блюзнірства. «Зараз я виблюю», — подумала вона. Під серцем у неї заворушилася дитина. «Бідолашне моє, ти тільки й спізнаєш життя, що в теплі мого лона!» Анна дістала з рукава кинджал, з яким ніколи не розлучалася.

— Ти диви, хвойда збирається накласти на себе руки!

Вони з усіх боків кинулися до неї. Схарапуджений кінь шарпнувсь, і кинджал опустився вниз. Він заплутавсь у складках накидки, і удар вийшов несмертельний. По Анниних пальцях потекла кров.

Ту ж мить із лісу вискочив вершник із шпагою в руці й став між королевою та розбійниками.

— Рицар у масці! — крикнули вони всі разом.

— Яка зустріч! — вигукнув Пилип.

— Геть звідси, проклятущий! Це наша справа!

— Що ти хочеш цим сказати, собако?

— Ця пані — моя заручниця, вона належить мені.

— Гадаю, ти помиляєшся. Якщо ти або хтось із твоїх товаришів ступить хоч крок, я його заколю, присягаюсь ім’ям Мори!

— Нас п’ятеро, а ти один.

— Та хоч би й сто, ви мене не злякаєте!

— Ах-х-х!

Пилип відрубав руку одному з розбійників, який, виючи, побіг лісом.

— Хто далі?

— Ти! — скрикнув чернець і замахнувся мечем, але він просвистів повз руку рицаря в масці.

Ззаду до Пилипа підступно підкрадався чоловік із куцими ногами.

— Стережіться, рицарю! — крикнула Анна.

Пилипова шпага проштрикнула нападника наскрізь. Його куці ноги ще якусь мить сіпались у багнюці, а тоді назавжди завмерли. Перелякані коні почали хвицатися й іржати. Пилип сплигнув на землю й стягнув ченця з коня.

— Нарешті я тебе таки вб’ю, надто вже я з цим забарився!

Розбійник підвівся, тримаючи в руці коротку шпагу, якою щойно проткнув наскрізь одного зі своїх товаришів і з дивовижною спритністю скочив на коня того бідолахи й шпигонув вістрям тварину. Пилип навіть не встиг зреагувати. Гострий біль мовби окрилив сердешного коня, і він полетів стрілою.

— Ще не народився той, хто мене вб’є! Ми ще зустрінемось, і я тебе спроваджу на той світ! — прогорлав він, зареготавши сатанинським сміхом.

Чернець помчав, а вслід за ним подався і його єдиний вцілілий товариш. Пилип не став їх наздоганяти: його стримав чийсь стогін. Він узяв на руки Анну. Хоч Пилип боявся, що вона вже мертва, він мало не вмлів, коли притис її до себе. Вона лише знепритомніла. Пилип обережно поклав її під деревом. Спереду одяг на ній бур закривавлений. Він розрізав кинджалом тканину. Під лівою груддю видніла рана, неглибока, але широка. Пилип, безсилий погамувати свій трепет, роздивлявся це таке любе йому, напівоголене тіло, в якому ще жевріло життя. Він ніжно провів рукою по розповнілому животу й відчув, як у ньому ворушиться дитина. Розхвилювавшись, він квапливо забрав руку й кинувся збирати мох, який потім приклав їй до рани. Анна застогнала.

— Даруйте мені, я зробив вам боляче.

Анна розплющила очі й, побачивши його над собою, здригнулася.

— Не бійтеся…

Цей надсадний голос заспокоїв її. В руках у чоловіка, який колись один раз уже врятував її, вона почувала себе в безпеці. На її вустах промайнула усмішка. Це зворушило Пилипа. Яка вона гарна, незважаючи на змарніле й бліде обличчя! Для нього Анна зовсім не змінилася, вона лишалася тією самою київською княжною, яка колись бігала серед високих трав, рвала квіти і, сміючись, кидала їх йому. Пилипа так полонили спогади, що він аж заплющив очі, і саме цієї миті Анна подивилася на нього. По його срібній масці котилася сльоза.

— Чого ви плачете? — ніжно спитала вона.

Він не відповів. Анна доскіпувалась:

— Чого ви плачете?

— Мабуть, оплакую свою минулу молодість…

Вона зітхнула.

— Не треба плакати за минулим, для людей важить тільки теперішнє, а також вічне життя, яке поєднає нас із Господом. Боже мій, я лежу тут, а там помирає мій син! Швидше відвезіть мене до Санліса!

Поправивши на Анні вбрання, Пилип підняв її і посадив на свого коня. А тоді сів позад неї, і кінь рушив ступою.

— Швидше, швидше!

— Ми роз’ятримо вашу рану.

— Дарма, швидше!..

Всупереч власній волі Пилип скорився й пустив коня клусом.

— Швидше!

Анна прихилилася головою до його грудей. Вона почувала себе добре, незважаючи на біль, що примушував її міцно стискати губи, на кров, що цебеніла з її грудей, на страх, що вона зараз побачить, як помирає и син. Анні здавалося, ніби вона цілу вічність горнулася до грудей цього дивного чоловіка. Тепер вона почувала себе в безпеці — так само, як у ті далекі часи, коли Пилип… Та чому в цю хвилину на думку їй спало її дівоче кохання? Анна обернулася до Пилипа — й побачила тільки непроникну маску…

Кінь помчав учвал, підкидаючи Анну, і з її вуст вихопився стогін. Рицар у масці притримав коня і ще міцніше обійняв її за стан. О мить, зупинись! Господи, зглянься над ними, поклич їх до себе, позбав їх нарешті людської плоті, перетвори їх у своїй любові в одну єдину душу!

Крик коханої повернув Пилипа на землю. Тепер Анна нагадувала тільки м’який клунок з ганчір’ям.

— Господи! — заволав він. — Не забирай її без мене!

Розштовхуючи вартових, Пилип поніс на руках нерухому королеву до зали