Анна Київська - Режин Дефорж

Анна з Матільдою вирушили на повозі із замку Лізьє до Кана; попереду їхала чимала валка запряжених мулами возів, що везли служників, шатра й харчі на багато днів. Двох жінок супроводжували охоронці й зброєносці, довкола не стихав людський гамір і собачий гавкіт. Герцогині дуже хотілося показати подрузі, як іде будівництво двох монастирів — чоловічого, присвяченого святому Етьєну, і жіночого на честь Богоматері; ці монастирі Матільда й Вільгельм зводили на вимогу папи як покуту за те, що вони одружилися, порушивши його заборону. Дев’ять років, цілих дев’ять років їм довелося чекати, поки святий ігумен монастиря Бек Ланфран домігся в папи Миколая Другого скасування присуду, що його виніс папа Лев Дев’ятий. Анну зачарувала краса монастиря на честь Богоматері й приголомшила його смілива архітектура. Анна не без заздрощів сказала подрузі:

— У тебе будівництво йде куди швидше, ніж у мене. Я вже не вірю, що побачу, коли закінчать монастир святого Вінцента!

Ці слова втішили Матільду. Вона обійняла подругу й повела її на пагорбок, з якого було видно всі багатства долини Орн.

— Не впадай у розпач. Ти теж з радістю побачиш, як виросте твоя церква на славу Ісуса Христа і його Пресвятої матері Пречистої діви. Якщо хочеш, я позичу тобі своїх будівничих. Я певна, що Вільгельм не буде проти.

— Ти завжди така щедра, люба Матільдо! Роки не зменшили твоєї доброти й не змінили твоєї вдачі.

— Це не зовсім так, моя королево, мені не раз доводилося погамовувати в собі гнів.

Здавалося, то двоє ангелів, ніжно обнявшись, у вуалетках, які розвівалися на вітрі, в сукнях — у білій королева, у жовтій герцогиня, — що тісно облягали їхні стани, приготувалися злетіти в небо. На землю їх повернув граф Мортенський, Роберт Контевільський, Вільгельмів брат по матері.

— Матільдо, невістко моя, і ви, королево Анно, нам час рушати далі, в Байє на нас чекає герцог!

Не випускаючи одна одну з обіймів, жінки знову сіли на повіз і покинули будівництво, де гордо зводилася церква — свідчення могутності герцога і його відданості вірі.

Через три дні вони прибули до Байє, зробивши по дорозі на прохання регентки Франції зупинку, щоб помолитися в монастирі Мон-Сен-Мішель.

Герцог із графом Уессекським виїхав їм назустріч. Як завжди, він був радий зустріти Анну.

— Я завжди щасливий бачити, як ви топчете нормандську землю. Ласкаво просимо, люба королево! Це — граф Гарольд, мій вікарій біля короля Едуарда. Він приїхав сюди скласти присягу вірності на святих реліквіях.

Анна, легенько кивнувши головою, привітала англійця, що, на противагу нормандцям, носив, як і весь його почет, довгий чуб і довгі вуса.

— Для мене велика честь, пані, зустрітися з регенткою прекрасного Французького королівства. Як ся має юний король, ваш син?

— Дуже добре, графе, він опановує королівське ремесло куди старанніше за мене.

— Я не сумніваюсь, що він часто просить у вас поради.

— Графе, мабуть, ці шляхетні дами хочуть відпочити, ми ще побачимося з ними сьогодні ввечері в соборі,— сказав Вільгельм, сідаючи на коня.

Кортеж під вітальні вигуки юрби повільно в’їхав до міста. Анні здалося, що серед рицарів, які супроводжували герцога, вона помітила чоловіка у масці, друга Олів’є Арльського, — того самого чоловіка, який витяг її із санліського підземелля. Вона помахом руки підкликала до себе одного зі своїх зброєносців.

— Бачиш отого рицаря в масці?

— Бачу, королево.

— Приведи його до мене.

Юнак, не гаючись, пустив свого коня в юрму вершників, які неохоче розступилися.

Пилип, побачивши, що до нього наближається вершник у французьких кольорах, за яким стежить очима Анна, збагнув: то вона послала вершника по нього. Пилип щосили вдарив острогами свого коня, аж той підстрибнув, збивши з ніг інших коней перед собою.

Почулися сповнені образи й гніву крики.

— Рицарю! Рицарю!

Зброєносців голос потонув у довколишньому гаморі. Хлопець хотів кинутись наздоганяти рицаря в масці, але йому завадив сердитий щільний натовп. Зброєносець насилу пробрався до королевиного повоза й знічено промовив:

— Пробачте мені, королево, але той рицар, як мені здалося, втік від мене, коли я став під’їздити до нього. Я не зміг переказати йому ваше прохання.

— Я бачила.

Цей випадок вельми засмутив Анну, і вона усамітнилася серед подушок на повозі, лише зрідка відповідаючи на привітальні вигуки жителів Байє.

Чому після трубадурової смерті той чоловік не відкрився їй? На всі її запитання про того дивного рицаря ніхто не зміг чи не схотів нічого відповісти. А її чоловік Рауль де Крепі казав, що під маскою приховується, мабуть, обличчя якогось вельможі,— мовляв, під час паломництва на святу землю той занедужав на проказу, і тепер Байстрюк на знак своєї покути тримає його біля себе. Цілком імовірно, але чому Вільгельм щоразу відмовляється говорити про нього?

Повіз зупинився, чиясь рука простяглась до неї і допомогла їй спуститися на землю. Перед Анною стояв одягнений у нормандські кольори вродливий підліток із лагідними очима; його обличчя Анні здалося дуже знайомим.

— Хто ти? Я тебе начебто знаю.

— Я Сімон, син Рауля, графа Валуа. Я служу у Вільгельма, герцога Нормандського.

— Син мого чоловіка!.. Ти дуже змінився відтоді, як я востаннє тебе бачила… Вже майже дорослий… Незабаром тебе посвятять у рицарі.

Розмовляючи, вони простували до входу в єпископальний палац, перед яким гостей чекав єпископ міста Байє Ед Контевільський. Він був брат по матері герцога, який і підніс його так високо, поставивши на чолі цього важливого єпископату. Незважаючи на свій молодий вік, Ед здобув серед нормандського духівництва чималий авторитет. Він зустрів королеву з увагою, гідною її стану, а невістку Матільду — з глибокою щирістю.

— Для мене велике щастя й велика радість приймати вас, шляхетні дами, в моєму чудовому місті Байє. Сподіваюсь, що вам сподобається в нас. Хай Бог благословляє вас, мої дочки!

Змиваючи з себе у ванні пилюку й утому, Анна думала про Рауля й шкодувала, що його не було поруч; їй так бракувало його міцного тіла, його пестощів… Відколи Рауль подарував Анні справжню втіху, присутність гарних молодих чоловіків завжди зворушувала її. А їх було чимало в оточенні Вільгельма. Вона все ще відчувала на собі погляд отого англійського графа, якого не любила Матільда, й аж почервоніла від хвилювання, яке викликав у неї цей спогад. Кожна ніч упродовж останніх трьох тижнів, проведених без чоловіка, що залишився у Вексені перебирати на себе успадковані від