Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— За мною взявся бігати той Рахміструк з сьомої… Знаєш його?

Струна, шарпнута по самій середині, навіть не бренькнула.

— Чого не знаю? Такий русявий, в селянській одежі. Правда? — відповідає без волоконця заздрости Данко. Далекий від того, щоб бодай на мить припустити, що Дарка, саме Дарка така, як вона є, може подобатися ще комусь.

— Що робить Ориська? Як ти почуваєшся в школі? Зжилася з товаришками? — ставить такі питання Данко, що Дарка починає тривожитися, чи він не нудьгує в її товаристві. Та коли питає, треба відповідати.

— Ориська? Ориська так поступила, що її ціла класа не хоче знати. Страшний з неї підлизайко, і ще знаєш до кого? До Мігалаке! Мені направду аж сором, що вона з Веренчанки!

— Дійсно Ориська так провинилася? — занадто зацікавлюється Орисьчиною долею Данко. Тому власне Дарка буде про інше говорити:

— Моєю подругою є тепер Стефа Сидір. Знаєш, котра це? Данко прищурює око так, як любить робити це вуйко Муха, коли „під гумором".

— Еге ж, знаю. Можеш їй навіть передати поклін від мене.

— Ви знайомі? — питається скоро Дарка, бо пригадує собі зустріч їх усіх трьох в парку.

— Майже знайомі… Панна Стефа хотіла мене пізнати… а я такий нездара… якось проґавив нагоду.

Данко дивиться в серйозне, збентежене Дарчине лице з такою самою напругою, потім розсміюється примирним, щасливим сміхом:

— Ой, ти… ти… дітваку!

Дарка відвертає тепер голову й очі від нього. Данко бентежиться.

— Що тобі? Дарко, ну, що таке?

— Нічого… направду, нічого… я така дурна!

— Ти мусиш мені сказати, — каже він голосом, що зразу робить його на десять літ старшим.

Дарка силкується посміхнутись:

— Що я тобі скажу? І пощо тобі казати? Щоб ти сміявся з мене?

— Дарко!! — вже погрожує він, і вона аж тепер признається.

— Бачиш, ти знову… добрий до мене, а я думала… — дурні сльози знову заслоняють світ перед очима, і Дарка не може докінчити йому своєї думки: „Бо я думала, що ти зовсім пристав до тієї румунки".

Дарці чогось тепер уже не соромно за свої сльози. Нехай Данко бачить і знає. Якби могла, то серце своє вирізала б з грудей, щоб він сам міг подержати його у своїй руці і почути, як воно б'ється для нього. Данко виймає з грудної кишені злежану, невживану шовкову хустину й м'яко, ледве торкаючись срібних кульок, виловлює нею Дарчині сльози. Обидвоє сміються при цьому добросердною усмішкою, що вибачає й обіцяє. Дарка дивиться на нього своїми чистими, промитими слізьми, розжалобленими очима і хоче, щоб він сам догадався те, чого вона йому не сміє сказати:

— Дай собі спокій з тією румункою, Даночку… Ти, може, сам не догадуєшся, чого ти її щодня мусиш додому проводити… Я боюся… я чогось боюся, що ця донька префекта стане твоїм і моїм нещастям, Даночку.

Данко впізнає, що Дарчині очі переживають щось:

— Не вільно дівчині бути сумненькою тоді, коли нема причини для цього… Подивися на мене, Дарцю. Так! А тепер усміхнися!

„Будь тихо, дурненьке, — каже Дарка свому серцю — будь тихо! Він не полюбить тамтої, хоч би тому, щоб мені не зробити прикрости. Хіба ти не бачиш, як він дбає про твій спокій, дурненьке?"

— Що ти думаєш в неділю робити? — питається Данко.

Дарка боїться вийти з якимсь готовим планом. Ану ж Данко схоче умовитися з нею на неділю?

— Бо я вибираюся з товаришами на прогульку на Цецин. Їдемо роверами!

— Хто ці товариші? — цікава Дарка щось більше знати.

— Мої товариші? О, це „файні" хлопці!

І Дарка знов мусить погодитись з тим, що існує багато справ, багато людей, багато часу, які належать виключно до Данкового світу — до „його" власного світу, що розділює їх одне від одного.

Надвечір'я золотою драбинкою спускається на дахи міста. Вулиця спроквола переходить у шепіт. Данко підіймається і каже собі шепотом:

— Я вже піду.

І Дарка відчуває, що з цим словом відривається один за одним атом її серця, але не має сміливости пробувати затримати його.

— Сервус!

— Сервус! — і не проводить його навіть на коридор. Не хоче зустрітись із ким-небудь з домашніх.

Спирається обіруч на балкон і бачить, як Данко на порозі вулиці поправляє собі комір, завертає на п'яті і пускається вниз Руською. Перед церквою скручує праворуч. „Ні, дорога до Джорджеску не сюдою", — зітхає з полегшею Дарка. І раптом звідкись — несподіваний приплив гарячого жалю, хвиля докорів і каяття: „Як могла вона відпустити Данка від себе так без одного сердечного слова? Чому не гукнула ще з балкону до нього? І потім дивуватись… дивуватись, що Данко шукає товариства тієї румунки! Тієї… по-циганськи музикальної румунки! А Стефа… ні, ще ближча, ще рідніша, ще більш пожадана стала вона для неї. За те, що звернула свою увагу на Данка. Хіба ж це не говорить про спорідненість їх душ?"

— Дарко! Де ти? — шукає її Лідка.

Дарка прилягає до поруччя. У півсутінках майже зливається з ними. Лідчині кроки дуднять в коридорі, а потім зовсім стихають. Ніч тихенько розсуває засув від своєї комори.

Перше листопада з голими галузками обчімханих дерев вигулькнуло якось так поквапно, що якби не приїхав був тоді татко, то Дарка не повірила б, що вже 1-е!

Татко, як усі інтеліґенти, що живуть на селі, урвав пів дня від господарки, хати, школи й землі