Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Вона не розуміє, що Дарці тяжко тепер говорити, що вимовити одне слово тепер для неї так, як постріленому в легені:

— Таки з мого села. З Веренчанки.

— Його батьки — українці?

— Тільки батько, бо мама німка.

— А твої?

— Мої? — в найбільшому здивуванні питає Дарка. — А хто мали б бути мої батьки?

Стефі забаглося тепер говорити про щось, що анітрохи не підходить до Дарчиного настрою:

— Бо, видиш, можна зватися українцем, а ним не бути… От, хоч би як Підгірська. Що інше свідома українка… та ніколи б так не зробила…

Дарка отетеріла: що за нова напасть?

— Адже мій татко — свідомий українець, чого ти таке мені говориш?

— Звідки ти знаєш, що твій татко — „свідомий українець"? — засміялася Стефа.

Дарку вкололо це насмішкувате питання. Її особисте горе, що спало так несподівано на неї, не дало їй змогу проаналізувати змісту цього слова „свідомий" і „несвідомий українець". Знала так само, як, наприклад, що плюс і мінус в електриці притягаються — і кінець, знала без пояснень, що бути несвідомим українцем — це щось ганебне. Запам'ятала собі, хоч ген пізніше дочовпалася змісту сцени, як на самому початку приходу румунів на Буковину, десь у дев'ятнадцятому році, пан Хорвацький, друг і товариш батька, сидів у них в кімнаті і з розпукою питався раз у раз:

— І скажи мені, Миколаю, чому вони мене не арештували? Скажи сам? Та ж я не маю тепер лиця до Чернівців показатися! Ні, ти скажи мені, чому вони саме мене не арештували? Я тебе прошу, друже, якби ти часом почув, що щось говорять на цю тему, то, ради Бога, роз'ясни людям, що я в цьому нічого не винен. Тяжко, чоловіче, на старі літа з порядної людини помелом ставати… І мусіли вони мене якраз не арештувати!

Сцена ця мигнула тепер через Дарчину голову, вона відповідала зухвало Стефі:

— Адже мій татко був арештований, як прийшли румуни. Як не віриш, можеш спитатися кого хочеш!

— Татка арештували були румуни, а ти так легко пристала на те, щоб Міґулів замінив українську мову на румунську?

Дарка отетеріла: що за нова напасть?

— А ти не дозволила? — спитала вже з люттю.

— Ні, я була проти. Ти забула? — але вмить, якби зміркувала щось, заговорила привітливо:

— А ти хотіла б учитись української історії? Про козаків, про гетьманів… про українську літературу… одержувати до читання історичні повісті по-українськи… Хотіла б?

— Хто б цього не хотів!

— Коли так, то гаразд… Я тебе познайомлю з людьми, що будуть давати тобі такі книжки… тільки ані слова нікому про це… Ані слова, Дарко!

— Я нікому не скажу. Можеш мені вірити… А тепер я вже піду, — мусіла відправити Стефу, бо ранка в серці знову відкрилася, і так хотілося, так дуже хотілося бути самій.

Бувають такі дні при кінці жовтня, що здається, ніби дні ці поскидали з себе осінні плащі і проходжуються тільки в літніх, з розстібнутим коміром сорочках. Тоді вдруге випускає парості трава і людське серце живіше оббігають хвилі неспокою. Про сонце в такі дні й не згадувати. Воно таке лагідне та сумирне, що, приплющивши повіки, можна чути на обличчі дрібненький біг його мікроскопічних ніжок.

У такий день прийшов Данко до Дарки. Так несподівано, як приходить гарний сон до людини, а потім зникає, залишивши тільки тугу за собою. Дарка попросила Данка на балкон. Вона хотіла, щоб ні одна його частина, ні один звук чи навіть відгомін його голосу не дістався чужій хаті і чужим людям, для котрих він тільки „перший-ліпший".

— Я думала, що ти вже не схочеш мене бачити… — щось ніби докір, ніби визов. Данко пошукав за її очима, а, знайшовши їх, націлив простісінько свої в них:

— Чому ти таке думала? Ми маємо тепер нового професора від математики. Потім ці репетиції в Музичному інституті! Дивись на мої пальці… Вони геть задубіли від струн!

Дарка торкається дійсно згрубілих на пушках пальців його рідних, коханих рук і чує водночас, як хтось стукає у віконце її серця: „Донька префекта… донька префекта…"

— Ти дальше граєш із тією Джорджеску? — питає на око спокійна, пам'ятна на кожний тон Стефиної балачки про доньку префекта.

Та Данко відповідає так спокійно, як вечір приймає ніч у свої обійми.

— Очевидно! Я ж казав тобі вже, що виступ відбудеться десь аж з початком лютого.

Дарка забуває за свою жіночу обережність, яка ніколи не показує своїх цілих ріжків, і питає:

— І ти приходиш до неї до хати? Вона — дуже гарна? Данко сміється дрібним, як морський пісок, сміхом:

— О, це „велика пані"! — Але докінчує серйозно: — Але вона грає! Ти мусиш колись послухати її! Вона так смішно по-німецьки говорить!

— І тому ти її любиш? — хоче засміятися Дарка, але сміх відбивається об серйозне Данкове лице і засоромлено ховається в кутках очей.

— Я тільки люблю слухати, як вона грає. Не бійся, знайдуться такі, що будуть її любити!

Стефа говорила правду про Данка й Лучіку. Він навіть не заперечує того. І ця його правдомовна, нічим не приодіта одвертість болить її найдужче. Боїться вже запитати, чи він, дійсно, так, як говорила Стефа, буває у Джорджесків щодня. Бо коли скаже „так", то це не буде ані їй навмисне, ані на те, щоб увести її в заздрість. Це буде сама правда.

Дарка напружує кінчики свого серця і торкається ще одної струни Данкової душі, яка повинна б озватись бажаним голосом.