Мати все - Люко Дашвар
Іветта відійшла від вікна, зупинилася біля скляної шафки з інструментами покійного чоловіка.
— Ти домовилася, Лідочко? — запитала безбарвно.
Ліда втратила запал, спустошено глянула на матір.
— Так… Тобто — не зовсім. Теоретично. Тобто… Це можливо, але треба трохи часу… Я думаю, за тиждень мені дадуть остаточну відповідь. Тобто я поїду… І сподіваюся, що мені дадуть остаточну відповідь.
— Тобто… за тиждень ти матимеш, можливо негативну остаточну відповідь?
— Не знаю…
— Я візьмуся за це сама.
— Не треба! — підхопилася, пішла до матері. — Я все зроблю, мамо.
— Ти лікар, Лідочко. Ти — Вербицька. Ти повинна усвідомлювати: ми маємо зробити Раєчці аборт не пізніше, ніж за тиждень. Ми не можемо зашкодити дівчині, до якої так прив'язався наш Платон.
Ліда кивнула на автоматі — раптом мало не зомліла: у склі медичної шафки відбилися джинсики й смішний светрик із Міккі Маусом. Ліда озирнулася: у дверях кабінету стояла Платонова лялька. Професорська донька смикнулася, подалася до хутірської. Кілька кроків лише. Зупинилася за метр.
— Рая? Раю… Ти давно тут?
Іветта звела брови і теж озирнулася.
— Раєчка? — не розгубилася й на мить. — Проходь. Скажи… Ти все чула?
І що питати? Чула! Зблідла до снігу, учепилася рученятами у светрик. Очі додолу.
— Раєчко…
— Ангеліна послала… запитати… який десерт…
— Десерт?.. Щось не до солодкого. Гірко. Так гірко. Іди до нас, Раєчко. Ти вчасно прийшла. Ми з Лідочкою тут саме про Платона говорили… Радилися. Уже й не знали, як тобі сказати, а тут ти… У нас, Раєчко, надзвичайна ситуація склалася.
— Яка? — прошепотіло дівча зацьковано.
— Складна. Платон… Він говорив із Лідочкою… Уяви тільки собі! Мені — ні слова. Тобі — ні слова, а сестрі признався, що… не хоче зараз дитини.
— Не хоче?
— Боїться, що розлюбиш його… Що дитина забере всю твою увагу. Для Платона це такий стрес. Ми з Лідочкою так переживаємо за його здоров'я. Дев'ять місяців… Майже рік Платона мучитимуть сумніви. Тобі від цього серце не крається?
Рая звела очі й подивилася Іветті просто в серце.
— Ви мені аборт зробите? — запитала напружено.
У кабінеті навіть тиша перелякалася. Ліда проковтнула страх і завмерла. На хутірську не дивилася — не могла. І на маму не могла. Ніби сама у всьому цьому винна, — пальці в кулачки, спідлоба кудись убік — на книжкові полиці.
Іветта провела пальцем по склу шафки, ніби вибирала скальпель, яким зараз же почне колупатися в синовій ляльці. Знову пішла до вікна, а коли обернулася від нього до Раї, то виходило, що здалеку вона роздивляється і хутірську, і власну доньку, бо стояли вони майже поруч. Та й на вигляд однакові — пригнічені, розгублені, безпорадні. Ліда зловила себе на думці, що хоче ступити крок убік, до Раї, бо якщо вже і стояти поряд на суді Іветтиному, то хоч би плече відчувати…
— Аборт?.. Вирішувати тобі, Раєчко, — почула мамин голос.
— Мені?
— Якщо Платон тобі дорогий… Якщо заради нього… Його любові… ти готова на жертви…
Ліда слухала-жахалася: так це ж про неї! Про неї. І вона дитинку стратила через Стаса. Не через Платона — дарма брата обмовляє. Уже час признатися хоча б самій собі. Через єдиного, коханого мужчину, бо хотіла догодити йому в усьому, бігла до нього, аж котилася, про дитину й не думала, аби Стас не поїхав. І зберегла-таки його. Зберегла. Так, так… Отут їй і місце. Поруч із хутірською. Рая теж погодиться. На страту. Вона до Платона приліпилася — не відірвати. Ліда в очах її читала: «Нікому не віддам!» Погодиться… Поплаче день-два, а там…
— А це… боляче? — почула голос хутірської.
Жахнулася — ох і швидка!
На Раю зиркнула: «Що? Уже й готова? Е-ех ти… Підлото мала…»
— Ні! Зовсім не боляче! Маленький укольчик — і все. — Іветта ожила. Заговорила бадьоро, пішла від вікна до дівчини, наче тепер наближатися до неї стало безпечно.
— А можна… не завтра?
Ліда задихнулася. Ну от і все! Останній гвіздок. Забили труну. Тепер — тільки технологія: як, коли, за скільки…
— Звичайно, Раєчко! Хіба ми віддамо нашу золоту дівчинку абиякому лікарю? Ми знайдемо найкращого!
— А коли?
— Не бійся, Раєчко. За кілька днів. Напередодні здамо аналізи, підготуємося.
Іветта стояла за метр від хутірської, усміхалася їй розчулено. Перевела погляд на спустошену Ліду:
— Правильно я кажу, Лідочко?
— Що? — Ліда глянула на матір.
Іветтині очі промовляли: «От бачиш, Лідочко, як усе гарно повернулося! І не треба нам тепер ніяких підпільних абортів. Усе законно… За тиждень — і забудемо! Тобі лишилося — всього нічого: домовитися про аборт у звичайній столичній лікарні…»
«Мені? Чому сам мені?!» — прокричали у відповідь Лідині очі.
Ліда божеволіла, серце плакало. Не хотіла… Не хотіла навіть думати про той аборт. Ніби довгий чорний коридор, а в кінці — темна кімнатка без надії і вікон, а її — туди! «Не хочу! Не хочу!»
— Не хочу! — кричала посеред ночі.
Стас прокидався, збентежено дивився на збуджену, перелякану дружину.
— Що з тобою, Лідо?
Вона припадала до чоловіка, обхоплювала руками його плече, притулялася міцно…
— Тільки ти будь зі мною завжди. Ми заради тебе…
— Ми? Хто це ми?
— Ми?.. Жінки…
Дезінфікатор самовдоволено всміхався подумки: «Блін, як же я люблю, коли вона так відчайдушно чіпляється за мене».
— Ти вже спи, Лідо. Завтра на роботу рано вставати…
«Не хочу!» Зранку Ліда місила мокрий березневий сніг, махала рукою таксі, трусилася в ньому розбитими київськими шляхами, усміхалася колегам у клініці, намагалася сконцентруватися на хворобах пацієнтів, а в голові одне: «Не хочу!» І сумнівів — до біса. Чому мама доручила їй домовлятися про аборт? Раніше все, що стосувалося Платона, мама вирішувала особисто. Нікому не довіряла. Аж тепер… Чому? Відповідей не було. Тільки підсвідоме відчуття плеча з худою хутірською дівчинкою, незрозуміла повага до її швидкого і рішучого вибору між мужчиною і дитиною: мужчина! Ліда довше вагалася… Усе розривалася. А в хутірської в голові ясно — тільки Платон. Не потрібна їй дитина! Якщо так, чому ж Ліда так уперто не хоче допомогти хутірській позбутися дитя? Чому? Відповідей не було.
За тиждень незграбної Лідиної допомоги Рая встигла лише здати необхідні аналізи, проконсультуватися в гінеколога. Іветта кипіла гнівом, та не хлюпала ним на Ліду. Усе очима їла: «Чому
