Птахи з невидимого острова (збірка) - Валерій Олександрович Шевчук

Він замовк, дивлячись на підлогу, ніби роздумував, чи все мені сказав та й чи правильно, а тоді звів голову й усміхнувся приязно:

— Розкажи ліпше про своє життя. Отже, ти одружився…

І я почав розповідати. Може, не так, як радив Дмитро Туптало, тобто без найменшого утаєння, але цілком щиро. Правда про мене й життя моє й справді мала, і нічого особливо цікавого в моїй історії, може, й немає, власне, не було до певного часу. Отже, я одружився з жінкою, яка пішла за мене тільки тому, щоб зберегти своє попівське становище і не зубожіти, а інакшої пари, як я, доля їй, бідасі, не судила. Окрім того, був я гарний із себе, і це також її привабило. Я ж, одружуючись із нею, мав резони інші: хотів дістати дах над головою, не жити поза світом.

— Але є один цікавий закон, ваша превелебносте. Життя поза світом — це оминання болячок його і не переймання ними. Жити поза світом — це не зіштовхувати з іншими людьми свого інтересу, отже, не викликати їхньої ненависті супроти себе. Бо жити поміж людей і бути вільним від болячок світових не можна. Раз ти у світі є, хтось почне тебе ненавидіти і комусь обов’язково станеш на заваді — отак і починає творитися зло, ваша велебносте, хай навіть і мимовільне. Коли сильний у світі, зло твоє падає на інших, а коли слабкий, зло інших падає на тебе. Отут і є початок жаху, про який я кажу.

І я розповів отцю Іларіону, що першої ночі я не зміг виконати свого подружнього обов’язку, так само і в другу ніч, і в усі інші. І вона почала зневажати мене, а тоді й допікати — ми почали жити обіч як чужі люди. Вимагала в мене грошей, які мали йти на господарство, одежу, дім, а мені гроші були не потрібні, і я ніколи не встановлював цін на треби, а брав тільки те, що люди давали як милостиню, а в кого не було грошей, то не брав плати зовсім. Одні мене за це поважали, а інші зневажали, ставлячи мене за дурня, отож дехто не платив мені, хоч і міг. Це гнівило мою жінку, вона кричала на мене й казала, що не бажає жити жебрачкою, а хоче жити як належить і як живуть усі попаді. Не воліє світити голим тілом та сидіти впроголодь, хоч я на таке згоджувався, бо звик жити саме так. Тоді вона почала ставити плату за треби сама і збирала її із козаків та селян. Спершу брала таку, як належить за розписом та домóвою, але людина, якій чогось не досить, ніколи не буває задоволена. Тож почала потай брати за треби грошей більше, ніж належало. Коли я згоджувався ховати, хрестити й женити бідних без грошей, вона потім приходила до них із галасом і ті гроші в них видирала.

— Оце і є мій перший гріх, ваша велебносте, і пояснення, чому я брав за вінчання, й поминування, і хрестини більше, як треба.

Отак ми й жили, я живився із нивки, яку сам обробляв, і з подаяння найменшого, вона жила із того, що виривала з людей, тож нас люди почали ненавидіти: і її, і мене. Думав уже покинути її й піти у монастир, але тоді мав принести зло їй. Тобто викрити її перед духовною владою, а коли б мені дозволили розійтися із нею й піти в монастир чи жити, як жив раніше, — це значило б, що я кинув її напризволяще, а вона сирота й інакше годуватися як із попівства не вміє. Та й чи винувата вона, що я не зміг виконувати подружнього обов’язку та не міг утримати її, щоб вона жила у світі як годиться, адже я жити як годиться не вмів і не міг. Саме тому вважаю, що грішна не вона, а я, коли так, то й покуту приймаю справедливо, хоч і безвинно.

Отець ігумен уже чаєм не смакував. Дивився на мене неймовірно і мовчав. Я ж сидів понурено й роздивлявся свої старі, майже розбиті чоботи, на які було одягнено заліза.

— Так, превелебний отче, я почав жити у злі, а це значить — із дияволом. Можливо, в такий спосіб, як ви сказали, диявол і хотів мене опанувати. І він почав мною опановувати, бо мого розуму бракувало, як боротись із ним.

— А що в тебе сталося з панею сотниковою?

— І тут правда така ж мала, як і вина моя. Але розповім вам, коли дозволите, про це іншого разу — сьогодні неміч мене посіла. Дозволите піти, ваша превелебносте?

— Іди, — сказав отець ігумен. — Правда твоя, може, й справді мала, а щодо вини, то й не знаю. Вина твоя, може, більша, ніж собі думаєш.

— Це і мені приходило на думку, — сказав я, блідо всміхаючись. — Може, й справді, вина моя немала, бо великі гризоти по собі принесла. Я ж хочу, превелебний отче, покаятися, бо покаятися — це навчитися жити у світі і якось у ньому крутитися. Інакше в ньому не втриматися.

— Воістину, — сказав отець Іларіон і перехрестив мене. Я смиренно поцілував йому руку.

Розділ восьмий

А монастир будувався. Наступного дня, коли я вийшов перепочити після писання, — мені зоболіли очі, бо світла в келії не вистачало, сьогоднішній день був понурий, — побачив у будівництві виразні зміни: теслі почали будувати із свіжих соснових дощок, що їх нарізали тертичники, комору; була осінь, мурарі з початком морозів мали перервати мурарську роботу, отже, все треба було поховати на зиму: дошки, інструмент, колоди, а в монастирі були комори хіба на бляху та цеглу. В церкві вивершено стіни по вікна і почали викладати підвіконня. Привезли вапно на возах, і рейцарі копали нову яму для гашення, бо з двох інших вапно не було вибрано. Яму викопали вже на півметра, земля тут гостро пахла. За вчорашній день та ніч дерева поскидали багато листя, воно було вогке, ясно жовте і також пахло. Я йшов із торбою, щоб набрати обрізків для печі, й зупинився біля будівників комори. Одні нарізали дошки пилками, інші ставили стовпи, збиваючи їх скабами. Я сказав: «Боже поможи!» — але на мене ніхто не звернув уваги.