Темний ліс - Лю Цисінь
Реалізація проекту «Обернені до стіни» потребувала абсолютно нової ідеології, з якою людське суспільство не стикалося впродовж усієї історії, тож звикати й адаптуватися до нових умов можна було тільки поступово. Гі-бернація двох Обернених безумовно забезпечувала такий перехідний період.
Кілька днів потому в таємному підземному бункері Гайнс і Рей Діас лягли в гібернацію.
* * *
Ло Цзі наснився лиховісний сон: він блукав нескінченними залами Лувру. Відколи він жив тут, не бачив жодних сновидінь — невимовне щастя останніх п'яти років позбавляло необхідності повертатися в щасливі мрії з минулого. Та в цьому сні він блукав сам, відчуваючи самотність, від якої за останні п'ять років і згадки не лишилося, й чув тільки відлуння власних кроків у залах гігантського палацу. Кожен крок і кожен його звук, здавалося, відривали й відносили частку душі, тож він не смів ступнути ще один, зайвий, раз. Нарешті опинився біля «Мони Лізи», але вона більше не посміхалася; таємнича посмішка зникла, а вираз очей змінився на жалісливий і співчутливий. Коли стихло відлуння кроків, він почув плюскотіння фонтану надворі. Звук щодалі наростав, аж поки Ло Цзі не прокинувся. Хлюпотіння води переслідувало і в яві — надворі дощило. Він повернувся, аби взяти кохану за руку, але зрозумів, що сон перетворився на реальність.
Чжуан Янь зникла.
Ло Цзі зірвався на рівні й побіг у дитячу кімнату, залиту м'яким світлом, — дитини теж не було. На маленькому акуратно заправленому ліжечку лежала їхня з Чжуан Янь улюблена картина. Майже порожнє полотно, здаля — ніби чистий аркуш. Зблизька можна було розгледіти невисокі зарості очерету в лівому нижньому куті, а в правому верхньому — гуску, що збирається злетіти. Посеред білої порожнечі, як завжди, тулилися одне до одного дві крихітні людські постаті, але зараз під ними з'явився свіжий рядок тексту: «Коханий, ми чекатимемо на тебе Судного дня».
«Рано чи пізно це мало статися. Не могло це життя, схоже на казку чи сон, тривати вічно. Усе колись має свій кінець. Не бійся, ти знаєш, що робити…» — сказав Ло Цзі сам собі, але все одно відчув кволість у всьому тілі. Він узяв картину й на ватяних ногах побрів у вітальню. Здавалося, що він не йде, а пливе.
Вітальня виявилася порожньою, позбавленою життя, хіба що жар у коминку ще світився червоним. Здавалося, все довкола скуте кригою, що поволі тане. Дощ не вщухав. Такого само дощового вечора п'ять років тому Вона з'явилася в його житті, виринувши з мрії. Зараз дружина туди повернулася й забрала його дитину.
Ло Цзі схопив телефон, щоб викликати Кента, але почув звук легких кроків біля дверей. І хоча кроки, без сумніву, були жіночими, йшла не Чжуан Янь. Але він все-таки кинув слухавку й рвучко відчинив двері.
На ґанку стояла струнка жінка, й хоча її було видно тільки як силует на тлі стіни нічного дощу, Ло Цзі відразу впізнав.
— Вітання, докторе Ло, — сказала Генеральний секретар Заїр.
— Доброї ночі… Де мої дружина з дитиною?
— Чекають на вас Судного дня, — відповіла Заїр написом з картини.
— Але чому?
— Така Резолюція РОЗ, ухвалена з метою змусити вас як одного з Обернених взятися за розум і повернутися до роботи з усією відповідальністю. Також хочу вас запевнити, що діти переносять гібернацію значно легше, ніж дорослі, тож дана процедура не завдасть жодної шкоди вашій дочці.
— Ви насмілилися викрасти їх — це кримінальний злочин!
— Нікого ми не викрадали.
Прихований зміст останньої фрази Заїр викликав у Ло Цзі посилене серцебиття. Щоб якомога довше не повертатися до суворої реальності, він спробував змінити тему розмови.
— Я казав, що це частина плану!
— Після детального вивчення всіх обставин РОЗ дійшла висновку, що це не так. Тому й було ухвалене це рішення, яке змусить вас працювати, а не клеїти дурня.
— Навіть якщо це не викрадення, ви все одно забрали мою дитину, не маючи на це моєї згоди. Це також протизаконно! — Ло Цзі раптом усвідомив, хто вони — оці «ви», й серце знову закалатало в грудях; він безсило сперся на колону.
— Так, але нам довелося розширити межі припустимого. Не забувайте, докторе Ло, що виділення всіх тих гігантських ресурсів, які ви можете залучити для реалізації власного плану, також поза рамками звичних людських законів і норм, тому й ООН під час нинішньої кризи також може трохи порушувати узвичаєні правові норми.
— Ви й досі Генеральний секретар ООН?
— Так.
— Вас переобрали на новий термін?
— Так.
Ло Цзі знову намагався змінити тему розмови, щоб і далі залишатися осторонь жорстокої реальності, але не зміг. «Як я зможу без них? Як мені бути без них…» — знову й знову запитував він у себе. Нарешті вимовив це вголос і сповз колоною донизу. Довкола все вирувало, руйнувалося перетворювалося на магму, але цього разу гарячу й бурхливу, яка затоплювала йому серце.
— Вони з вами, докторе Ло, й нікуди від вас не поділися, просто живі й неушкоджені чекають у майбутньому. Ви завжди були спокійною, врівноваженою людиною, а зараз маєте продемонструвати дива витримки — заради них, заради всього людства, — Заїр глянула на Ло Цзі, який досі сидів на кам'яних плитах біля колони.
Цієї миті порив вітру заніс на ґанок дощові краплі. Прохолода й логіка Заїр трохи остудили жар у серці Ло Цзі.
— Ви від початку це планували, чи не так? — запитав він.
— Так, але це рішення мало бути виконане лише за відсутності вибору.
— То вона справді була… лише дівчиною, яка спеціалізувалася на класичному живописі?
— Так.
— Випускницею Центральної академії образотворчого мистецтва?
— Так.
— То вона…
— Була саме тією дівчиною, якою ви її собі уявляли. Усе, що ви знали про неї, правда. Усе, що робило її нею — минуле, родина, вдача,
