Темний ліс - Лю Цисінь

Тейлор щойно прибув із похмурого, розбурханого зовнішнього світу, й уся ця ідилія здавалася нереальною. Він двічі був одружений, нині знову парубкував, і його ніколи не хвилювали картини родинного затишку. Цю людину постійно пекла жага діяльності. Й ось тепер, уперше в житті, він відчув, що прожив пусте й нікчемне життя.

Ло Цзі, захоплений спогляданням дружини й доньки, помітив Тейлора, лише коли той підійшов майже впритул. Через психологічний бар'єр, яким стала для них специфіка місії, Обернені досі не спілкувалися особисто. Але Тейлор телефоном попередив про свій приїзд, тож Ло Цзі не здивувався й зустрів гостя з щирою люб'язністю.

— Пані, прошу вибачити за вторгнення, — з легким поклоном звернувся Тейлор до Чжуан Янь, яка підійшла разом із дитиною.

— Ласкаво просимо, містере Тейлор. До нас гості заїжджають украй рідко, ми дуже раді вашому візиту, — відповіла Чжуан Янь своєю трохи калькованою англійською, але м'яким, навіть дитячим голосом і з такою легкою, весняною посмішкою, що вони, мов крила янгола, огорнули стомлену душу Тейлора.

Йому кортіло обійняти дитину, але він боявся втратити контроль над собою, тому просто відповів:

— Можливість побачити на власні очі двох янголів варта всіх незручностей шляху.

— Поговоріть про справи, а я поки зготую вечерю, — Чжуан Янь посміхнулася чоловікам.

— Ні-ні, не переймайтеся. Я просто хотів поговорити з доктором Ло й не планував залишатися надовго.

Чжуан Янь наполягла, щоб він залишився на вечерю й разом із дитиною пішла в дім.

Ло Цзі запропонував Тейлору сісти в біле крісло на галявині. Тейлор стомлено опустився в нього й відразу обм'якнув усім тілом, ніби мандрівник, який нарешті дістався фінальної точки далекої подорожі.

— Докторе, скидається на те, що останні кілька років ви мало цікавитеся подіями у великому світі, — почав Тейлор.

— Ваша правда, — відповів Ло Цзі. Він і далі стояв. — Це все, що мені потрібне, — він обвів рукою навколо себе, немовби окреслюючи картину.

— Ви справді розумна людина, і з певної точки зору, значно відповідальніша за нас, решту Обернених.

— Що означають ваші останні слова? — запитав Ло Цзі з посмішкою.

— Ви принаймні не марнуєте ресурсів… То вона взагалі не дивиться телевізор? Я говорю про вашого янгола.

— Чжуан Янь? Не знаю. Вона всю себе присвятила дитині, й мені здається, що в неї залишається не так багато часу на щось інше.

— То ви справді не знаєте, що сталося останніми днями у великому світі?

— А щось сталося? Ви маєте кепський вигляд. Ви стомлені? Налити вам чогось?

— На ваш розсуд, — Тейлор проводив поглядом останні золотаві промені, що відбивалися від гладіні озера. — Чотири дні тому з'явився мій Руйнівник.

Ло Цзі саме наливав у келих вино. Він зупинився, помовчав якусь мить і мовив:

— Так швидко?

Тейлор важко кивнув:

— Це було й моїм першим запитанням, щойно він назвався.

* * *

— Так швидко? — спитав Тейлор Руйнівника. Він намагався зберегти впевненість, але закінчив фразу з тремтінням у голосі.

— Я міг прийти й раніше, та волів зібрати більше неспростовних доказів, тож трохи спізнився. Вибачте, будь ласка, — відповів Руйнівник.

Він знічено завмер у Тейлора за спиною, немов служник. Говорив тихо й повільно, з тією само запопадливою смиренністю в голосі. Але в його вибаченні вгадувалася іронія. Так старий кат пояснює своїй наступній жертві, що нічого не вдієш, така доля.

Запала тиша. Тейлор силкувався набратися мужності, щоби знову глянути на Руйнівника, який так само шанобливо запитав:

— Сер, я можу продовжити?

Тейлор кивнув, але не зміг примусити себе дивитися в очі цій людині. Він присів на софу й нарешті спробував себе опанувати.

— Слухаюся, сер, — знову вклонився Руйнівник, і далі жмакаючи в руках свій капелюх. — Спочатку стисло перекажу своїми словами план, який ви оприлюднили широкому загалу: використовуючи невеликі й маневре-ні космічні винищувачі, об'єднані в єдину формацію та озброєні надпотужними ядерними бомбами в сотні мегатонн, ви запланували здійснити суїцидальну атаку на трисоляріанський флот. Я дещо спрощую, але за великим рахунком усе викладено правильно, чи не так?

— Не бачу необхідності в обговоренні цього з вами, — відповів Тейлор і подумав, що варто було від початку припинити цю розмову.

— Сер, у такому разі я можу зупинитися просто зараз, а ви можете віддати наказ заарештувати мене, але зважте: байдуже, що зі мною станеться. Ваші справжні задуми, ваша стратегія, так само, як і всі докази, зібрані мною на підтвердження моєї теорії, потраплять до завтрашніх, а може, й сьогоднішніх випусків новин. Ціною другої половини свого життя я отримав можливість стояти зараз перед вами, тож, сподіваюся, ви зможете гідно поцінувати мою жертовність.

— То продовжуй, — сказав Тейлор.

— Дякую вам, сер. Це справді честь для мене, тож я не відберу багато вашого часу. — Руйнівник знову вклонився. Ця скромна шанобливість, така рідкісна в сучасному світі, здавалося, жила у його крові й щосекунди м'яким зашморгом повільно затягувалася на шиї Тейлора. — Сер, то ви відповісте на запитання? Чи правильно я виклав ваш стратегічний задум?

Тейлор мовчки кивнув.

— За нинішнього рівня технічного розвитку людства найпотужнішою зброєю в майбутньому можуть стати лише ядерні супербомби. На такому полі бою, як космічний простір, тактика їх використання не надто варіативна. Ефективною така зброя виявиться лише у разі підривання близько до цілі, що дасть змогу знищити корабель супротивника. Космічний винищувач невеличкий, легкий і маневрений, а виготовити достатньо таких кораблів до снаги навіть людству з сучасним рівнем роз-витку. Це найкращий вибір для суїцидальної атаки за вашим планом «рою москітів». Ви добре все прорахували й зважили, ваші висновки й пропозиції — чіткі й розумні. Саме для успішної реалізації вашого плану ви об'їздили Японію, Китай, навіть забралися в печери Афганістану. Ви шукали пілотів-самогубців. По тому, як вас спіткала невдача, ви так само внесли розумну пропозицію стосовно вдосконалення способів керування «роєм москітів», аби мати змогу власноруч вести бій за допомогою формації винищувачів… Довго вам вдавалося вводити мене в оману. Для мене то був тяжкий час. Я майже здався й ледь не погодився припинити розгадування вашого справжнього задуму.

Цієї миті Тейлор усвідомив, що з зусиллям стискає поруччя софи, й змусив себе знову розслабитися, розтиснути пальці.

— Проте невдовзі ви дали мені ключ