Ми проти вас - Фредрік Бакман
А той, хто бачив, як ти б’єш удруге, вже ніколи не піде з тобою на конфлікт.
Теему і Беньї рушають попереду, пліч-о-пліч. Їх стіною оточують тіла інших. Перший із тих чоловіків, який кидається на Беньї, вочевидь, хотів перекинути його, але це погане рішення: хоч він і вищий за Беньї, і важчий, але тут це не має значення. Беньї завдає першого удару — й іншою рукою притримує чоловіка, щоб потім ударити вдруге, точнісінько в те саме місце, ще сильніше.
Беньї нічого не відчуває, коли відпускає руку і голова супротивника з глухим звуком гупає на землю, ніби булочка з корицею випала в пісок із рук якоїсь дитини. Зазвичай Беньї це якось переживав, відчував адреналін і сп’яніння, часом навіть таке, наче подібне до щастя. Але щось у ньому зламалося, він перейшов межу.
Беньї завмирає посеред руху. Він іще встигає подумати: не можна так робити. Тільки не в лісі, не в темряві, не тоді, коли в людей є зброя. Хтось підходить до нього ззаду з уламком металевої труби, замахується, прицільно на його коліна, і Беньї занадто пізно розуміє, що чоловіки з Геда, можливо, програють сьогоднішній бій, але виграють хокейний матч.
Ми не знаємо людей доти, доки не пізнаємо їхні найбільші страхи. Беньї чує крик, такий гучний, що власне ревіння виривається з нього ще до того, як він відчує біль. Беньї очікує, що його тіло зігнеться, що коліно подасться від удару металом. Він встигає подумати, що тепер не лише пропустить матч проти Геда, а вже ніколи не стане на лід. Усе його життя на льодовій арені минало без серйозних травм, а тепер коліно вже ніколи не буде цілим, жодного шансу, і Беньї встигає подумати, що, на диво, він зовсім не наляканий. Не відчуває відчаю. Йому однаково. Стільки років тренувань, стільки годин! Йому плювати на гру. Він завмер, віддихуючись від усвідомлення того, що це має таке несуттєве значення. Але він чомусь далі стоїть і не падає. Лише через кілька секунд Беньї розуміє, що його не покалічили. Що металева труба не влучила.
Кутиком ока він бачить хлопчака, йому не більше дванадцяти, він бездумно й перелякано розмахує чимось на всі боки. Чоловік, який замахувався на Беньї металевою трубою, падає на землю. Це його крик чути, а не ревіння Беньї. У хлопчика в руках груба гілка. По його щоках течуть сльози.
Беньї впізнає хлопця — це Лео Андерссон, молодший брат Майї Андерссон. Хтось заїжджає дванадцятирічному малому по брові, його ривком відхитує назад, і Беньї встигає подумати: не можна так робити. Він не обертається і не продовжує битися — а хапає хлопчика за руку й кидається бігти. Угору по схилу, в ліс, углиб поміж дерев. За спиною в нього наростає виття, він знає, що чоловіки з Геда тепер розповідатимуть історію, як Беньї Овіч утік від бійки. Слабак. Але йому однаково. Лео на перших кроках іще пручається, але потім біжить за ним у темряву.
Тієї ночі Лео зрозумів Беньї. Дізнався про його найбільший страх. Беньї не боїться битися, не боїться бути побитим, він не боїться навіть смерті. Його змушує ціпеніти від жаху ось що: коли обертаєшся і бачиш за собою дванадцятирічного хлопчика, відчуваєш відповідальність. Той, хто відчуває відповідальність, не є вільним.
Вони біжать цілу дорогу аж до Бйорнстада. Задиханий Лео зупиняється лише тоді, коли зупиняється Беньї. У малого болить нога, спершу він думає, що у взуття потрапив камінь, а тоді дивиться вниз і бачить, що на нозі нема кросівка. Він загубив його під час бійки і всю дорогу біг босоніж, але через адреналін навіть не відчув цього. Пальці на нозі кривавлять.
— Я Лео Андер…
Беньї дихає спокійно, ніби він щойно дрімав собі по обіді на залитому сонцем підвіконні.
— Ти молодший брат Майї Андерссон. Я знаю.
Голос Лео миттю змінюється.
— От бляха, не треба читати мені цю довбану мораль, що не треба було битися, тому що я…
Беньї рвучко піднімає долоню.
— Ти її молодший брат. Думаю, крім твоєї сестри, ніхто не має більших прав хотіти завалити комусь по морді.
Лео дихає спокійніше і вдячно киває.
— Я не думав… я заховався у лісі, просто хотів подивитися на бійку… але ти не бачив того, з металевою трубою, а він збирався…
Беньї усміхається.
— Якщо б він цілився мені в голову, це не така вже й велика біда, там небагато що можна поламати. Але от якщо він збирався вибити мені колінні чашечки, тоді я мушу добряче тобі подякувати за те, що ти залупив йому. Як твоє око?
— Усе гаразд…
Беньї плескає Лео по плечі.
— Ти жорсткий хлопець, Лео. Коли підростеш, сам зрозумієш, що це і добре, й погано.
Лео спльовує на землю й повторює слова, які почув від чоловіків перед «Хутром», йому приємно вивергати з себе прокляття:
— Шмаркаті довбані підари! Хай відсмокчуть! Підари! Вільям Лют зі своїми довбаними друзями, і всі їхні довбані фани з Геда. Ненавиджу їх!
Беньї сумно кліпає при кожному слові, але так, щоб хлопчик цього не бачив.
— Уже пізно. Тобі треба додому.
— Можеш навчити мене битися? — із захопленням запитує Лео.
— Ні, — відповідає Беньї.
— Чому?
Беньї опускає голову, вузол у грудях знову затягується. Він бачить, як Лео боготворить уміння калічити інших. Беньї не знає, кого за це більше ненавидить.
— Лео, це не твоє, — тихо пояснює він.
Хлопець зривається. Не лише його голос — він увесь вибухає.
— КЕВІН ЗҐВАЛТУВАВ МОЮ СЕСТРУ! ЩО Я ЗАДОВБАНИЙ ЧОЛОВІК, ЯКЩО НЕ…
Беньї рвучко обіймає малого і шепоче:
— У мене також є сестри, і якби хтось заподіяв їм те, що Кевін зробив Майї, я б теж став ненавидіти.
Лео задихається з відчаю:
— Якби Кевін зґвалтував твою сестру, ти
