Спартак - Рафаелло Джованьолі

За дві години до заходу сонця драбина майже на дев'ятсот футів завдовжки була готова. Тоді Спартак звелів чотирьом гладіаторам розгорнути її, щоб він міг на власні очі оглянути, перевірити, наскільки вона міцна і чи добре зв'язано її частини.

Коли смеркло, Спартак наказав таборові безшумно знятися. Кожна півманіпула зв'язала свою зброю в один оберемок, бо спуск драбиною не дозволяв переобтяжувати людей зайвою вагою. Цю зброю було вирішено спускати на міцній вірьовці, сплетеній із шворок, і як тільки бійці першої півманіпули по одному спустяться вниз, слідом за ними спускатимуть їхню зброю.

Потім Спартак наказав прив'язати до кінця драбини два важкі камені й потихеньку спустити її в безодню. Фракієць мудро розсудив, що таким способом можна зробити одразу дві справи, однаково корисні для успіху цієї одчайдушної спроби. По-перше, каміння було важче за найважчого гладіатора. Отже, якщо кінець драбини без перешкод досягне дна прірви, то це буде запорукою безпеки, і люди спускатимуться, не боячись прорвати своєю вагою драбину. По-друге, фракієць передбачив, що два камені триматимуть хистку драбину і зменшать її неминуче небезпечне гойдання.

Коли все було готове і нічний морок уже почав оповивати гори, Еномай першим почав небезпечне спускання. Охопивши руками виступ скелі, до якої міцно була прив'язана драбина, гігант германець трохи зблід — такий рискований спуск у безодню був для нього новим видом небезпеки — і жартівливо пробурмотів:

— Присягаюся всевідаючим і всемогутнім Вотаном, що навіть Геллії, найлегшій серед валькірій, було б не по собі при такому незвичайному спускові.

його велетенська постать помалу зникала серед скель, що оточували безодню. Незабаром зникла і його голова. Спартак, зігнувшись над прірвою, стежив за спуском товариша і весь здригався при кожному коливанні драбини, його обличчя пополотніло, і здавалося, що сама його душа висіла на хисткій драбині.

Гладіатори стовпилися край площадки. їхні погляди й думки були прикуті до прірви. Задні спиналися навшпиньки і дивилися на скелю, до якої була прив'язана драбина. Всі стояли нерухомо, мовчки, і в нічній тиші чулося тільки важке дихання тисячі двохсот чоловік, життя і доля яких висіла тепер на тендітній снасті з лози.

Хвилясте гойдання драбини тривало майже три хвилини, та бідним гладіаторам ці хвилини здавалися довшими за три роки, за три століття; нарешті гойдання припинилося.

І тоді тисяча голів на площадці одним рухом повернулась до безодні.

Через кілька хвилин, протягом яких дихання тисячі схвильованих грудей стало ще важчим, знизу долетів глухий голос. Спершу він здавався далеким і неясним, але поступово міцнів:

— Слухай!.. Слухай!..

Радісне зітхання вирвалося з усіх грудей. Це був умовний знак — Еномай щасливо досяг дна безодні.

Тоді з гарячковою нетерплячкою один за одним гладіатори почали спускатися по драбині, яка — тепер це було ясно — поверне всіх від смерті до життя, від повної поразки до славної перемоги.

Добрих півтори доби тривав спуск, і тільки на світанку наступного дня всі опинилися внизу, на рівнині.

Немає потреби описувати, як палко виявляли товариші свою любов і вдячність Спартакові, який так чудово, так хитро врятував їх.

А він, звелівши гладіаторам мовчати, наказав кожній маніпулі сховатися в навколишніх скелях і причаїтися там до ночі.

Нескінченно довгими здалися ці години нетерплячим бійцям. Та нарешті сонце почало схилятися до заходу. Тільки-но стало смеркати, як дві когорти гладіаторів вийшли з своїх схованок, вишикувалися і з величезною обережністю рушили, — одна на чолі з Еномаєм — до моря, друга під командуванням Спартака — до Ноли.

Обом когортам треба було пройти приблизно однакову відстань, тому вони майже водночас, за годину до півночі, підійшли з тилу до обох римських таборів.

Підійшовши зовсім близько до табору Мессали Нігера. Спартак зупинив свою когорту, а сам обережно наблизився до валу римського табору.

— Хто йде? — гукнув вартовий, якому почувся шелест на винограднику, звідки пробирався Спартак.

Спартак завмер на місці.

В цей час поблизу проходили дозорці на чолі з декуріоном. Почувши крик вартового, біля якого причаївся Спартак, вони прибігли дізнатися, в чому справа.

Ніч була тиха, і Спартак міг чути всю розмову, хоча й говорили півголосом.

— Що сталося? — спитав декуріон.

— Мені здалося, що в цьому винограднику щось зашелестіло.

— А після оклику «хто йде» ти чув що-небудь?

— Ні, не чув, хоч і прислухався.

— Мабуть, то був лис, що йшов по слідах куріпки.

— Я теж подумав, чи не звірина яка блукає полями?

— Та вже ж не гладіатори. Вони на горі, і звідти їм уже не вислизнути.

— І справді, я теж чув слова центуріона, що миша потрапила до пастки.

— Еге ж, їх затиснуто як слід. Клодій Глабр — старий кіт, і для його зубів така миша, як Спартак, — просто дитяча забавка.

— І я так гадаю, присягаюся Юпітером Державцем!

— Тож чатуй пильно, Септімію, і не приймай лисиць за гладіаторів.

— Було б занадто багато честі для гладіаторів! — жартома відповів солдат Септімій.

І знову запанувала тиша.

Тим часом очі Спартака вже звикли до темряви, і він почав розрізняти те, що його цікавило, а саме — ширину рову і висоту валу римського табору, а також які з чотирьох воріт табору були найближче.

В цей час патруль, повернувшись на своє місце, розпалив згасле багаття, і незабаром відблиски полум'я освітили частокіл. Це допомогло Спартакові. Тепер він легко міг роздивитися, де розташовані декуманські ворота, що в римських таборах були найдалі від позицій, яким загрожував ворог. У таборі Мессали Нігера ці ворота виходили в бік Ноли.

Розвідавши розташування ворога, Спартак пішов назад. Добравшись до своєї когорти, він вишикував її і обережно повів на декуманські ворота римського табору. Тихо, обережно виступав загін, поки не підійшов так близько, що тупіт ніг долетів до вартового.

— Хто йде? — закричав легіонер