Бурецвіт - Марія Ряполова

повідламувала підбори, але все одно припадала на одну ногу. Втім, подорож до готелю мала і свої принади. Адже бруд дарує свободу. Коли ти весь укритий грязюкою, а одяг у такому стані, що його лячно класти у пральну машину, на тебе сходить філософське розуміння життя.

Не мають більше значення дрібниці — зачіска, манікюр, увагу зосереджено на вічному. Здається, коли ти маєш настільки антисанітарний вигляд, то здатен на будь-що. Вимащений у багно, ти можеш коїти шалені вчинки.

І от ми йшли, брудні, як свині, та вільні, як птахи. Від нас тхнуло гнилим листям. Люди скрізь охоче давали нам дорогу. Хоч ми їхали в напханому трамваї, та в нашому куточку було доволі просторо — всі намагалися відійти подалі.

У готель нас пускати не хотіли. Довелося вигадати історію про те, що нас викрали і катували два дні, а потім умовити не викликати правоохоронців.

Після того, як ми вимилися та купили дещо з одягу, час було шукати Тіньсловів.

25

Тіньсловів ми знайшли в адресній книзі міста. Тіньсловів там було кілька. Щоправда, на наше щастя, жили вони компактно, в межах кількох сусідніх між собою вулиць. Ми полишили Перлу в салоні краси й вирішили обійти всі адреси.

Коли перед нами прочинилися перші двері, ми не дуже знали, що казати.

— Доброго дня, ми з газети, — випалив шукач.

На порозі стояла серйозна жіночка у фартушку.

— Ми пишемо статтю про історію вашого роду.

— Знову? — байдуже відгукнулася жінка. — Про це вже багато писали.

— Е… справді? Але ми з далекого міста, і наші читачі ще не знають.

— Мені здавалося, всі знають. Ну, проходьте.

Ми жваво пропхалися всередину.

— Власне, питання наше… щодо могили, — сказав шукач. — Ми бачили могилу, де поховано ворожнечу вашого роду.

— Рано її поховали, — гмикнула господиня. — Роззувайтесь і проходьте до кімнати.

Ми постягували черевики і в шкарпетках зайшли до вітальні.

— А хто це зробив? — запитав шукач.

— Наш дідусь, Мирлем. Він гадав, що все позаду, що Очікуваний вже з’явився.

— Ага, — заохотливо промовив Бурецвіт.

— Так, наш дядько, Безмір, він став відомою людиною, чемпіоном країни з бігу навприсядки…

— Справді. А я думаю, звідки мені прізвище знайоме, — закивала я.

-…і багато хто уявив собі, що це і є той Очікуваний, що прокляття минуло. Тоді дідусь на радощах поховав давню ворожнечу. Адже весь цей час у нас не було згоди через численних зрадників. Сідайте!

Вона вказала на канапу, але ми лишилися стояти.

— То що, прокляття не минуло? — спитав Бурецвіт.

— Ні, — похитала вона головою. — Того ж року старший син Мирлема, Світзорь, розповів вашому брату і всім бажаючим купу бридні про Безміра, і справжнього, і вигаданого. Розпатякав найінтимніші речі, що їх у родині знають, а чужим ніколи не скажуть. Передав фотознімки, якісь там відеозаписи… Ще й набрехав чимало. І так оце розумно набрехав, що Безмір досі не виправдався. Ну, а далі все й далі йшло. Як заведено. І в Світ зоря самого був син-зрадник, і в нашого батька один був, і в Безміра, і в Стожара, дядька нашого, теж. Щоправда, це єди ний, про кого я не знаю, чим він завинив.

— Чому не знаєте? — поцікавився шукач.

— Вони, сестри його, вирішили про нього взагалі не згадувати, імені його не вимовляти. Повідомили тільки, що він зрадник і що більше вони про нього слова не скажуть. Отак.

— А… а де живуть ці сестри? — спитав Бурецвіт.

— А он у сусідньому будинку, п’ята квартира.

— Гм, шановні колеги, мені чомусь здається, що інформація саме про цього Тіньслова нам і потрібна.

Жінка похитала головою.

— Ви нічого з них не витягнете.

— Пані, ображаєте. Ми ж професіонали.

26

Ще одні двері прочинилися перед нами.

— Доброго дня. Можна? — сказав Бурецвіт.

Дівчина із ложкою в одній руці та з рукавичкою на іншій зміряла нас поглядом без жодних ознак гостинності.

— Не можна. Ви хто?

— Ми… Я — шукач орхідеї, це — мій провідник, а це — її учень.

— Що???

Рука з ложкою опустилася.

— Ви чули про орхідею долі?

— Це якісь казки!

— А. Ну от. Ми маємо до вас важливу дуже справу.

— Хто ви такі? — дівчина насупилася.

— Мене звати Бурецвіт. Це — Лірина, а це…

— До побачення.

Вона вже хотіла зачинити двері.

— Зачекайте! — випалив шукач. — Це питання життя і смерті! Нам потрібен ваш брат. Той, про якого ви не говорите.

— Мій батько, ви хочете сказати, — мовила дівчина і уважніше придивилася до нас.

— Га? Що?

— Це про мого батька не говорять у цій родині.

— Але… нам дуже він потрібен, ви знаєте, де він?

— Ні.

— Дозвольте нам пройти.

Вона трохи поміркувала й прочинила ширше двері.

— Проходьте.

Ми зайшли.

— Я майже нічого не знаю про це, бо він пішов, коли я була маленькою, а тітки ж мені нічого не розповідали, — сказала дівчина.

— Вони вдома?