Бурецвіт - Марія Ряполова

Під тонким льодом покоїлося перегниле тогорічне листя, що страшенно смерділо. Я вже пошкрябала собі коліна та долоні. Мої руки дубіли. Рідкий бруд позатікав під нігті й там замерз.

— Нумо поїхали! — Бурецвіт потягнув на себе шалик.

Перла дісталася дерева, що було якраз між Бурецвітовим і тим, де лишився Мереж, і влізла на нього. Мереж рушив в обхід її.

Мене раптом розібрав сміх.

— Чого це їй так весело? — сказав Мереж. — Затягла нас бозна-куди.

— Чортівня! — крикнула Перла. — Я влізла долонею в собаче лайно!

— Мої вітання, — відгукнувся шукач.

Я засміялася ще дужче.

— Твоя була ідея, Мереже! — лаялася Перла.

— Ти була «за».

Я швидко вхопилася за молоде деревце і, не зупиняючись, добігла до товстішої тополі.

— А Лірина перша полізла! — виправдовувався Мереж.

Сумка мене дістала, я зняла її з шиї і закинула подалі вгору.

Тільки тут я раптом помітила, що попереду дерев нема. Тобто вони є, але надто далеко від мене.

— Ти з глузду з’їхала? — гукнув Бурецвіт, що споглядав усе це. — Нащо ти викинула сумку в порожнечу?

— Не знаю.

— Лірино, повертайся, — стурбовано сказала Перла. — Підеш іншим шляхом.

— Ні, я доберуся.

Я рушила до сумки. Зробила кілька кроків, чіпляючись пальцями за тогорічну слизьку гниль. І раптом ноги мої поїхали. Я впала, сповзла вниз, зачепилася черевиком за тополю. Мене перевернуло, і я клубком полетіла з гори, підстрибуючи на грудках.

Несподівано мій політ обірвався. Я наскочила на якийсь пеньок, який опинився між моїми ногами. Спершу в мене було таке відчуття, що далі поїдуть дві окремі половинки. Потім — що в мене вже ніколи не буде дітей. Нижня половина тіла уявлялася кривавим місивом. Я відірвала обличчя від землі, підвелася на руках та оглянула себе. Наче все гаразд.

— Лірино! Ти жива? — надривно гукали згори мої приятелі.

— Так! Усе гаразд.

— Не ворушись, ми спускаємося до тебе! — крикнув Бурецвіт.

Вони почали швидко з’їжджати на задах — від дерева до дерева.

— Сумка! — заволала я. — Заберіть сумку!

— До біса сумку, — лаявся Мереж.

— Я так злякалася за тебе, що ледь не вмерла, — бідкалася Перла, їдучи на спідниці та пригальмовуючи зламаними підборами.

— Чортівня, — прошепотіла я і знайшла поглядом сумку.

Треба було її забрати. Я стала знову повзти нагору.

— Куди ти ще прешся? — бісився мій учень. — Заради Бога, сиди там.

За кілька хвилин ми порівнялися.

— Спускатися легше, Лірино, — сказала Перла, проїжджаючи повз мене. — Давай повертатися на дорогу!

Та я вперто повзла по свою сумку. Мої бідні вболівальники теж подалися за мною. Коли я дісталася злощасної тополі, то розпласталася по землі, всім тілом намагаючись триматися, і поповзла по сумку. Нарешті, вхопила її та повільно з’їхала назад на тополю. Потім ми всі спустилися туди, звідки почали це нецивілізоване сходження.

23

За двадцять хвилин дорогою ми дісталися цвинтаря.

— А що ми шукаємо? — поцікавилася Перла, оглядаючи похилені старі пам’ятники.

— Хто ж його знає… — відповіла я.

Ми умовно переділили цвинтар на три частини, і кожен став прочісувати свою. Моя подруга на своїх зламаних підборах цього робити не могла, тож присіла поки на пень, підклавши під сідниці брудний шалик шукача.

— Щось ми не те робимо, — гукнула я Бурецвітові через три ряди могил. — Як ми дізнаємося, хто з похованих тут іще живий?

— Я гадав, може, це якась стара людина, якій завчасно приготували місце. І пам’ятник, наприклад, уже є, а поховання ще нема. Дивись уважно.

— А може, це пам’ять про когось жива?! — гукнув нам Мереж здалеку.

— А може, тут упир похований? — запропонувала я версію.

— Лірино, дивись уважно, щось має бути. Або розрита могила, або нема дати смерті, або ще щось дивне в написах, — кричав шукач.

— Але тут написи майже ніде не збереглися!

Я йшла доріжкою, швидко оглядаючи поховання.

— Є-е!!! — нелюдським голосом заверещав мій учень. Ми з Бурецвітом помчали до нього.

— Що, що там?! — гукав шукач.

Мереж стояв перед могилою, що здалеку не відрізнялася від інших, і задихався від захоплення.

— Читайте, — сказав він, коли ми підбігли.

— Що там таке? — крикнула зі свого пня Перла.

— Тут є дата смерті, — відразу зазначила я.

— Та ти глянь, хто тут похований! — гукнув Мереж.

— «Давня ворожнеча роду Тіньсловів», — прочитав Бурецвіт.

— Во… ворожнеча похована??? — остовпіла я.

— Та не просто ворожнеча, а ворожнеча роду Тіньсловів! — радів мій учень.

— Тіньсловів… — пробурмотів шукач.

— Похована, але ще жива. Це те, що ми шукали? — спитала я.

— Напевно. Але як я у ворожнечі щось дізнаюся?

— Треба їх знайти, оцих Тіньсловів. А далі видно буде, — підсумував Мереж.

24

Ми мали поселитися в готелі, привести себе в порядок і купити новий одяг. Але все це було нелегкою справою. Адже від нас — обідраних і смердючих — сахалися люди. Перла