Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
Цілуй! Цілуй! Цілуй!
На хвилинку зупинився і знову: «Люби! Люби! Люби!»
І кожне оте його «люби!», кожне його «цілуй!», вилітаючи з гарячих солов’їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалій і віночком квітчали трепетне серце його коханої, що гріла під кущем майбутніх солов’яток своїх.
І йшов я, пам’ятаю, через леваду… Вузесенька, вузесенька стежечка понад струмком. Струмок із камінчиками грається: підбіжить, плюсне на камінчик, блисне сміхом і побіжить далі. А над левадою – ніжні-ніжні шати з золотого серпанку, прозорі-прозорі, як Галині очі, – прозорі, аж до неба од зеленої на леваді трави золоті шати. А далі верби стоять, стоять – анішелесть! – думу думають. За вербами Галин город, а з городу до двору перелаз… І от я на перелазі. Став. Серце тьох-тьох-тьох!
…Коли це хтось як тьохне мене билом межи в’язи, так я тільки – ой!
– До Галі, гемонський хлопець?! Я тобі дам Галі!
Звідти до левади я біг, мабуть, швидше, ніж до перелазу.
Я впав на леваді в траву і зубами ту траву рвав.
Я плакав. Плакав не з болю – ні. Я плакав, бо я Галі не бачив.
Давно це було…
А й тепер, коли іноді умовлять мене поїхати на весняне полювання, і я стану де-небудь над озером і бачу, як на качачий крик, крик, у якому і хотіння, і прохання – та де прохання, – моління! – коли на такий крик мчить зачарований селезень і каменем падає в воду, – прекрасний, як казка, в своєму весняному вбранні, як писанка, всіма кольорами розмальований, – я завмираю. Отакий я біг левадою до Галі…
І коли я підіймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озері, я бачу себе на перелазі і… опускаю рушницю! Ні, друже мій, навесні я не полюю. Люблю я полювати восени. І качку, і вальдшнепа, і все…
Вальдшнеп, або лісовий кулик – благородна птиця, трохи менша як наш голуб, темно-рудуватого кольору, з довгим, як у всіх куликів, дзьобом і довгими ногами. Птах він, як сказано, лісовий, у нас не виплоджується, а тільки перелітає: навесні, коли мандрує на північ, на місця свого гніздування, і восени, коли повертається у вирій.
Тоді в чагарниках, а особливо на узліссях, з’являється у нас на Україні вальдшнеп і поодинці, і цілими табунами, так званими висипками. Отоді їх і полюють.
Полюють з лягавими собаками і на «тязі»…
Тяга – це та сама річ, про яку Іван Сергійович Тургенєв сказав: «Ви знаєте, що значить стояти на тязі?»
Отже, на тязі можна стояти.
Але стояти, як ви знаєте, можна й на вулиці, і в кімнаті можна стояти, і на стільці, і на столі ми стоїмо.
Так – тяга не подібна ні до вулиці, ні до стільців, ні до кімнати.
Тяга – це зовсім навпаки.
Тяга – це коли навесні чи восени вальдшнеп перелітає, «тягне» – з одного місця на друге. Вранці і увечері.
Буває це здебільша над ярком, над балкою, коли, приміром, у вечірній сутіні миготить понад деревами, з характерним хрюканням, силует вальдшнепа.
І ви його стріляєте.
Ви йдете на тягу зарані, щоб вибрати до сутінку місце, обдивитися, примірятися.
Осінь…
Ліс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим.
Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться.
Ось падає кленовий лист, – умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає.
Він не падає сторч на землю – ні.
Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх…
Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі.
Ой, як не хочеться йому тліти!
Останнім конвульсійним рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило…
Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю і затихає…
Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься…
Щоб потім умерти…
Старе одживає, нове – народжується.
– Хор! хор! хор! – чуєте ви вальдшнепові «позивні».
– Б-б-бах!
– Ну, що? – кричить вам з другого кінця балки приятель. – Пудель?
– Пудель! – одповідаєте ви.
– Я так і знав! – іронізує приятель. А ви собі думаєте:
– Слава Богу, що пудель! Хай собі пташечка живе!
З собакою так само дуже інтересно полювати вальдшнепа. З хорошим, певна річ, собакою.
Стойка… Піль!… Б-б-бах!.. і т. ін.
А мені здається, що не так навіть інтересно полювати вальдшнепа з собакою, як про це розповідати.
– Ральф мій… Не встиг я вилізти з трамвая в Святошині, дивлюсь, – він уже потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне… Я за ним… Уже й Ірпінь проминули, а він тягне… Бачу, вже ось-ось Коростень, а він тягне…
– Слухай, – перебиває один із гостей, – давай вип’ємо та закусимо, потім уже хай він далі тягне…
Дика коза
Ю. В. Шумському
Благородна тварина – дика коза.
Благородна і своєю постаттю, коли, струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись до Сули, до Росі, до Горині, граціозно нахилившись, студену воду п’є.
Благородна і в стрімкому вихорі-льоті, коли, налякана, не біжить, а стелеться над чагарником, над кущами чи поміж дубово-ясеновими стовбурами.
А ще благородніша вона тим, що через неї і завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання охотника-людини і якій є назва – браконьєр.
Браконьєр – це, власне кажучи, людина тільки зверху: в неї, коли починати знизу, – дві ноги, черево, груди, дві руки, писок, баньки, голова й кашкет або капелюха на голові.
У баньках (у людей ці штуки звуться – очі) нема ні радості, ні суму, самі тільки хитрощі. У людей очі дивляться, а баньки у браконьєра – бігають.
Серця в браконьєра нема. Замість серця в нього торбочка з м’язів.
Торбочка ця в нього спеціально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне.
Оце й є – браконьєр.
Так ще раз кажемо, дика коза допомагає виявляти серед людей отих вилюдків-браконьєрів, хоч і платить за це своїм життям.
Дику козу полювати заборонено.
Тільки з особливого дозволу можна одстрілювати певного часу самців-цапів, а браконьєрові закон не писаний, він іде в ліс і винищує і цапів, і кізочок, і маленьких козеняточок.
