Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

— Як ти могла б урятувати того коника? — запитав тато. — Якщо справді вважаєш, що він був таким пречудовим, як ти сказала.

Я думала про це. І страшенно шкодувала.

— Можна було б нести його двома руками, — відповіла я і стисла долоні разом. — Бігти трохи повільніше чи просто йти. Можна було б повернутися додому й відвести вас до канави, щоб ви його побачили.

— Або, — мовила мама, — ти могла б і далі жити своїм життям та взагалі не чіпати його.

Її порада мене ошелешила. Як тоді хтось іще дізнався б про коника, якби я не мала доказу? Проте я не просила їх прояснити. Лапка на підвіконні до того часу вже побуріла й засохла, та й мені набридло говорити про цього коника, оплакуючи його кончину. Зрештою лапка зникла з підвіконня — її змели та викинули разом з рештою речей у нашому домі, які віджили своє.

Я дивлюся на лист Вільяма і, схоже, починаю усвідомлювати відповідь. Байдуже, що в мене не було б доказів існування коника. Якби мої наміри та вчинки завжди збігалися, мені ніколи не знадобилися б підтвердження. Батьки намагалися навчити мене, що в такому світі, як цей, є тільки я та моє слово.

Мене накриває непереборна туга за всім, що я втратила. Батьки ніколи не були мені лише батьками. Вони також були людьми, які працювали задля того, у що вірили. Вони вірили в мене, тож гарували, щоб дати мені хороше виховання. Вірили в родину, тому створили для нас усіх люблячий дім. А ще вони так вірили в людську порядність, що це коштувало їм життя. Їхні наміри та вчинки завжди були єдиним цілим. Це й робило їх хорошими людьми. І саме цього вони намагалися навчити мене.

— Вибирайся звідти, — голос Лінь Дайю лунає з місця, яке здається мені знайомим. — Не стій, ми повинні йти далі!

Її голос — мотузка, що обвиває мене за талію. Я дозволяю йому витягти мене назад, крізь час, землю й океан, аж доки знову опиняюсь у своєму ліжку, у комірчині, у крамниці.

Мої батьки мертві. Я більше ніколи в житті їх не побачу. Мої батьки мертві.

Вона зароджується в животі — глибока скорбота, яка шириться по всьому тілу. Це скеля, яку неможливо зрушити, сонце, яке заходить востаннє, вітер, що ніколи не вщухне. Я сумую за ними. Я люблю їх. Я не набулася з ними. Я намагаюся заплющити очі, забути картини останніх хвилин їхнього життя й натомість уявити їх поруч зі мною, відчути їхнє тепло та розмірене дихання. Я ладна на все, щоб тільки їх повернути. Знову почути, як мама вимовляє моє ім’я, і знати, що це за будь-яких обставин захистить мене від будь-чого.

У темряві я згортаюся калачиком і притискаю листа до грудей. І дозволяю собі заплакати. Лінь Дайю плаче разом зі мною, вона схлипує так, ніби задихається. Ми обоє знаємо це почуття. Нам обом однаково погано.

* * *

— Щось ти сьогодні якийсь блідий, — уранці каже мені Нам. — Захворів?

— Ні, — відповідаю я. — Просто погано спав.

Нам дозволяє мені взяти вихідний.

— З’їж трохи мускусної дині, щоб охолодити тіло, — радить він і притискає долоню до мого палаючого чола.

Далі я дивлюся, як він наводить лад на полиці з йодними настоянками за прилавком. Я відчуваю до нього глибоку прихильність. Ось вона, людина, яка просто намагається робити все, що може. Як і всі ми.

21

— А чому ти не вивчаєш карти? — запитує Лінь Дайю. — Чому не зібрала речі в поїздку? Ми ж вирушаємо завтра в Бойсе, так? Так?

Я не знаю, що відповісти.

— Ти обіцяла, — благає Лінь Дайю.

— Так, — кажу я, тільки б вона замовкла.

* * *

Колись, скрючена в бочці з вугіллям і просочена власною сечею, я уявляла, як візьму реванш над Джаспером. Тільки тоді я була юною й не знала цього слова. Але в перервах між нічними жахіттями та пробудженнями, коли моє чоло впиралось у стінку бочки і я була здатною заплющити очі, то уявляла майбутнє, в якому ми з Джаспером знову зустрінемося. Але я була б уже сильнішою, могутнішою і впевненішою в собі. Я стала б точним утіленням найбільш істинного та виразного каліграфічного витвору, який будь-коли існував. Навіть вітер не зміг би збити мене з ніг. А Джаспер був би маленьким і зморщеним. Я обрушила б на нього свою помсту. Нафарширувала б його тіло дохлою гнилою рибою. Запхала б у бочку і скотила б із пагорба в океан.

У цій фантазії я завжди виходила переможницею. Мабуть, тому й небезпечно жити у фантазіях. Адже весь цей час я не готувалася до правди: у дійсності ми з Джаспером більше ніколи не зустрінемося.

Він мертвий, а я ні. Він — мертвий, а я ні. Мертвий. А я — ні.

Має настати полегшення, свобода. Тріумфальне задоволення від усвідомлення, що Джаспера спіткала така сама кончина, на яку він відправив багато дівчат. Я чекаю, готова вдихнути величезний, безмежний ковток повітря, якого прагнула всі ці роки. Але нічого не стається. Натомість це перетворюється просто на звістку про ще одну смерть, про ще одне життя, яке згасло через мене. Я його не оплакую. А лише ту себе, яка мала б зіткнутися з ним.

Чого мені віднині боятися, коли загроза Джаспера зникла? Хто така Дайю без свого супостата? Ким я буду тепер, коли вільна бути ким завгодно?

* * *

Остання звістка у Вільямовому листі стала для мене ще однією несподіванкою: мадам Лі більше не завідує борделем. Її місце зайняла Перл.

Перл. Крихітне дівча, яке ридало в бричці того дня, коли нас обох забрали з барака. Здавалося, вона ніколи не припиняла рюмсати. І ця дівчина — жінка — тепер керує борделем?

А ще новина про те, що Сваллов вигнали. Весь цей час я думала, що вона, віддана дівчина мадам Лі, стане її наступницею. Я пам’ятаю її голос, слова, які вона сказала під час нашої останньої розмови: «Принаймні тут від мене як від мадам буде більше користі. Якщо я залишуся, то зможу зробити для цих дівчат більше, ніж якщо втечу». Я розлютилася на неї. Не розуміла її слів. Щонайменше не так, як розумію їх