Після кави - Абдул Рашид Махмуді

— П’ятнадцять хвилин, — запротестував він: — Це неможливо. Для чого поспіх?

— Це умова, — відказала вона.

— Але ти не згадала про цю умову, коли ми укладали угоду — спробував заперечити Мідхат.

— Тож я тобі кажу, — сказала вона. — І ти можеш погодитись чи відмовитись, але знай, що гроші не повертаються. Так протікала розмова. Повернувшись із ванної кімнати і зрозумівши, що клієнт хоче втекти, вона розлютилася. Він почув її вигук і прокляття, коли збігав вниз, перестрибуючи через сходи.

— Чому б тобі не взяти своє? Ти слабкий, ледачий ідіот! Ти вкрав мій час і витратив свої гроші!

Тож зараз він намагається уникати «робочих» дівчат і натомість підійти до звичайних. Мідхат одразу попрямував до готелю. Благодійність починається вдома, він тинявся сам, аж поки не підійшла адміністратор готелю. Вона була не дуже привабливою — носила окуляри й здавалася простодушною. Але, незважаючи на свої перестороги, йому було однаково. Важливо постукати в якісь двері у Відні.

Спочатку він був дуже обережним.

— Знаєте, післязавтра я покину ваш готель, щоб переїхати в мебльовану квартиру, — почав чоловік. — Але мені сподобалося гостювати у вас.

— Ми раді, що ви зупинились у нас, — відказала вона. — Сподіваюся, ви повернетесь. Ми до ваших послуг.

— Чудово, — продовжив він. — Може, повечеряємо разом?

Вона нервово засміялася й відповіла:

— Дякую за запрошення.

— Коли закінчується ваша зміна? — наполягав він.

— О восьмій, — прозвучала відповідь.

— А може ви підійдете до мого номера? — запропонував він. — У міні-барі, як відомо, є напої і...

Вона перебила його:

— Це категорично заборонено, пане.

— Тоді сходимо в кафе чи ресторан, — сказав він.

Відповіді не було. Жінка розвернулась до нього спиною й почала поратися біля вішаків, де зберігалися ключі. Тим часом двері в кабінет бухгалтерії готелю відчинилися, і звідти визирнуло обличчя худорлявого, блідого й виснаженого чоловіка. Жінка знову повернулася до нього обличчям.

— Вибачте, — сказала вона, — ми не маємо для вас жодних листів.

Жінка намагалася змінити тему розмови перед бухгалтером. У горлі пересохло, а образ бухгалтерських очей за окулярами вичерпав все його бажання. Цього погляду було достатньо, щоб відштовхнути будь-кого. «Ця сцена — не весь Відень!» — міркував чоловік про себе. Він кинувся до ресторану одного з великих готелів. Його увагу привернула офіціантка. Вона була не найгарнішою, але елегантною і стрункою в своєму темно-синьому костюмі з білою шовковою хусткою, що звисала з нагрудної кишеньки. Дівчина була усміхнена та привітна, бігала навколо клієнтів, вітала їх, питала, чи задоволені вони обслуговуванням.

— Сподіваюся, вам сподобався наш чай? — спитала вона.

— Усе було чудово, — відповів він.

Вона зібралася йти, але Мідхат зупинив її.

— До речі, де ви їх взяли, ці вишукані чашки? Я маю на увазі, чи можу я купити подібні, щоб відвезти до Єгипту?

Між ними зав’язалася довга розмова про чашки, поки вона не запропонувала замовити для нього в постачальника стільки чашок, скільки йому треба. Йому просто потрібно було вказати кількість, а потім повернутися в готель приблизно в той же час наступного тижня, щоб забрати чашки. Дівчина також пообіцяла, що вони будуть надійно упаковані, щоб не пошкодилися під час подорожі. Вона попросила вибачення на мить, а потім повернулася.

— Я поцікавилася ціною. Одна чашка коштує дев’яносто шилінгів. Це не дешево, але чашки справді чудові, і більше ніде їх не купиш, бо вони виготовлені спеціально для готелю. То скільки чашок ви замовляєте?

Мідхат стиснув губи.

— Вони справді дорогі, — сказав він. — Але вони, як ви кажете, гарні. Мені доведеться поміркувати деякий час, хоча я сумніваюся, що зможу встояти перед спокусою.

— На вашому місці я б не вагалася, — зауважила жінка. — Але це ваше рішення.

— Я поміркую й дам вам знати, — мовив він.

Потім чоловік замовк, відчуваючи, що страждає від важкого тягаря, і не міг продовжувати бесіду, тож відкрився їй.

— Мені приємна наша розмова, — сказав він. — Я вражений, наскільки ви готові допомогти, але я не хочу заважати вам працювати. Що ви думаєте про вечерю разом якогось дня?

Молода жінка широко посміхнулася.

— Велике спасибі. Я б із задоволенням, якби мій хлопець не був ревнивим, він дуже ревнивий тип.

— Тоді не кажіть йому, — продовжив Мідхат, мило всміхаючись.

— Це неможливо, — відповіла вона. — Я нічого від нього не приховую. Одного разу я сказала йому, що обідала, просто обідала, з одним із клієнтів. Ви не уявляєте, як він розлютився. Я ледь не втратила його. Ви були б щасливі, якби я втратила своє єдине кохання?

Яка хитра жінка! Подивіться, як кокетливо вона вчинила, коли вимовила останнє речення, майже благально. Горе тобі, Мідхате, коли йдеться про віденських жінок! Як ти можеш відповісти на це? Його горло знову пересохло, тому він почав бурмотіти.

— Правда в тому, що... насправді... немає нічого, що б викликало ревнощі... ви це знаєте. Коли людині подобається говорити з іншою людиною... то... тоді вона хоче, щоб розмова продовжувалася. Чи не так? Це просто бажання поговорити та обмінятися ідеями, нічого більше.

— Я точно знаю, що ви маєте на увазі, —відказала жінка, виходячи. — Але мені шкода. У будь-якому випадку подумайте про чайні чашки й повідомте мені, коли вирішите.

Він подивився на годинник. Було о пів на четверту. Ще був час постукати в двері. Він згадав, що в нього був давній друг, який працював у будівлі ООН, тому помчав туди. Але не діставшись до кабінету свого друга, Мідхат зупинився перед аркушем паперу, приклеєним до злегка причинених дверей. На ньому було кілька рядків поезії, написаних саркастичним жаргонним стилем одного з поетів:

Хто сказав, що це просто мрії і таке вже геть неможливо?

Я знайду собі мільйонера, одружусь — і мільйон на рахунку.

Адже швидко зіграє він в ящик —

усміхніться в цю мить мило,

Бо вже принц поспішає до мене, його кроки лунають лунко.

Мідхат постукав у двері й увійшов.

— Доброго ранку, — сказав він. Жінка в офісі відповіла на привітання, не відриваючи очей від екрану комп’ютера. Волосся в неї було золотистим, повні губи пофарбовані тонкими червоними відблисками. Щодо округлості її сідниць і повноти стегон, він ніколи не бачив подібного, хіба що в Лондоні. Якби вона не відповіла йому німецькою й не написала свої вірші німецькою,