Фортеця на Борисфенi - Валентин Лукіч Чемеріс
— Зрозуміли, пане гетьмане.
Павлюк спинився посеред хати, жуючи кінчик вуса.
— Мо', що не так метикую, то поправте мене. Мо', в кого є краща задумка — викладайте.
Отамани переглянулись, зрештою Биховець озвався:
— Я пристаю на думку пана гетьмана.
— Я також, — подав голос Гордій Чурай. — А коли б з Переяслава вдарите на Полтаву, то й зовсім би добре було.
– І я згоден, — озвався Яків Остряниця.
— А чи не вдарити нам спершу на Білу Церкву? — звівся з лави Скидан. — А потім, не зупиняючись, на Бар!
— Що це дасть? — швидко запитав Павлюк.
— Ми загородимо шлях коронному війську на Україну, — уточнив Скидай.
— Але будемо мати у себе за спиною фортеці, повні жовнірів, котрі вдарять нам у спину, — сказав Остряниця.
— А тим часом Сава Кононович з Караїмовичем зберуть своє військо, — вставив Гордій Чурай, — а ми…
— …опинимося між двома вогнями, — закінчив Биховець.
— Звичайно, такий ризик є, — Скидан почухав потилицю. — Але ж і спокуса велика…
— Швидше вдарити по коронному війську? — запитав Павлюк. — Ні, полковнику, поспішиш — людей насмішиш. Ризикувати повстанням я не буду. Коли ми захопимо Бар і розпочнемо бій з коронним військом, Кононович неодмінно з цього скористається і вдарить нам у спину. А це вже поразка. До того ж ми не встигнемо збільшити свої сили, запастися зброєю, провіантом та порохом. Ми будемо гинути під Баром, а дрібні загони повстанців на Україні сидітимуть склавши руки. Почнемо з верхів'я Дніпра. Тільки очистивши Україну, захопивши фортеці, з'єднавши всіх повстанців в один кулак, можна думати про генеральний бій. і все це треба зробити до осені. До Різдва вся Східна Україна мусить опинитися в наших руках. Коронне військо збереться не раніше глибокої осені, ось тоді ми й дамо бій Конєцпольському. Але де саме, в Білій Церкві чи в Барі, покаже час і обставини. То як, пане полковнику? — повернувся він до Скидана
— Пристаю! — твердо мовив Скидан. — Сьогодні ж рушаю на Переяслав.
— На цьому раду нашу й закінчимо! Пани отамани хай займаються своїми справами, а до мене покличте писаря.
Отамани вийшли, а до хати заглянув військовий писар Роман Попович і з порога запитав:
— Кликали, пане гетьмане?
— Кликав, Романе. Ану сідай до столу та папір готуй, будемо до переяславців універсал писати.
Писар, молодий, високий і худий як тичка недавній київський бурсак, заметеляв полами ношеної й переношеної ряси, сів до столу й приготував начиння. Гусяче перо витяг з-за вуха, подлубався в ньому нігтем, потім почесав ним у своїх густих рудих кудлах.
— Готово, пане гетьмане!
— Пане писарю, ти хоч би змінив свою попівську рясу на козацький жупан, — не втерпів Павлюк. — Військовий писар, а на кого схожий!
— Та воно б і можна, — шморгнув облупленим носом писар. — Та де ж ти його дістанеш, жупана. А до ряси я вже звик.
— Ну, гаразд… — Гетьман запалив люльку і жадібно затягнувся димом, пройшовся по хаті.
— Пиши універсал. «Павло Михнович Бут, гетьман з військом Запорозьким. Пану отаману переяславському і всьому товариству, посполитим і всій братії нашій назавжди бажаємо від Бога доброго здоров'я», — продиктувавши, Павлюк зачекав, доки писар скрипів пером, і вів далі: — «Милостиво оголошуємо своїм вірним і доброзичливим товаришам, що я з дозволу і по наказу війська, незважаючи на великі ускладнення військові, посилаю до вас в Переяслав двох полковників: пана Карпа Скидана і пана Семена Биховця, а з ними війська Запорозького кілька тисяч. Про що, ваші милості, як вірні товариші мої, не хвилюйтеся, а приставайте до цих полковників».
Павлюк зупинився посеред хати, гриз мундштук люльки й обдумував подальший текст. Тепер треба згадати тих мерзенних зрадників Кононовича і Караїмовича, котрі відсиджуються зараз в Переяславі… Скреготнув зубами, до писаря:
— Пиши! «Що ж стосується тих зрадників, скільки б їх у вас не виявилось, які за обіди й банкети у ляхів видали їм наших товаришів, багатьом із яких відрізали вуха, а самих їх відправили в Гадяч рити рови, — цих зрадників не заважайте ловити, а видайте їх війську моєму. Ви ж, пани отамани, не хвилюйтеся і веліть не хвилюватися своїм товаришам і панам міщанам, а допоможіть нам виловити цих зрадників, котрі так багато заподіяли зла. Будьте єдинодушні, згуртуйтеся і йдіть з п.п. полковниками до війська, а там ми вже гуртом погадаємо, як далі бути. Але якщо ви, бережи, Боже, ваші милості, забажаєте захищати тих зрадників…» Написав, Романе?
Писар ледве встигав за гетьманом, аж упрів з натуги. Випростав спину, витер піт.
— Ху! Встиг, пане гетьмане. Давайте далі.
— Пиши. «…чи захочете самі до них приєднатися, то ми зо всіма своїми силами, з усім військом і артилерією рушимо до Переяслава і тоді побачимо, чи буде хто захищати мерзенних зрадників. Отже, вдруге просимо вас і суворо-пресуворо наказуємо іменем війська не відважуватись захищати зрадників, але якнайшвидше спілкуйтеся з нашими полковниками і військом. Після всього поручаємо вас милості Божій. Дан в Крилові серпня 12 дня 1637 року»[4].
— Готово, пане гетьмане. Що ще писати?
— Поки досить, Романе. — Гетьман сів до столу. — Універсал залиш, я передам Скидану… Стривай, писарю. Як у тебе із здоровлям?
— Н-нічого, — розгубився писар. — Хвалити Бога…
