Карпатський капкан - Сергій Ухачевський

— Карошій музік, как можна блягодаріть музікант? Дєнги? Водка? Падарунок ручка зольотой пєро?

Дістала із сумки ручку й, ледь стримуючи емоції, що кипіли в ній, покрутила ручку між великим і вказівним пальцями. Крижень посміхнувся:

— Ручку? Ні… Я сам подякую і передам подяку від тебе. А ручка… нічогенька. Он, голові подаруй, він усе це організував.

Рудий, наче почувши їхню розмову, складаючи цимбали, невдоволено забухтів на все подвір’я:

— Жеби кожен так ми дякував, то ходив би’м з голов сраков.

— Ето тожє смєшно, да, Кріжень? — запитала Хелен.

— Так, цей дядько дуже кумедний… — глянув на годинника. — Але час пізній. А завтра день важкий. Вам час у готель. І завтра, як Бог велів, — до Парижа. Вибори пройдуть… Ех! — гримнув кулаком по столу. — Вам їхати, а нам гуляти й молодим здоров’я бажати! Ще побачимося, Марі…

Хелен повільно звелася, а потім неохоче розвернулася й попрямувала до машини.

Ручка зосталася на столі. Ернесто потиснув руку Крижневі й пішов услід за Хелен. Полковник залишився стояти самотнім серед двору.

Сербін вдавав, що спить, лежачи головою на столі між тарілками, й скоса кидав погляди в бік Крижня. Трохимович з Наконечним захоплено про щось розмовляли; було чути часті «я табє скажу так», «які разумни», «і ти разумни»…

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня, готель «Комунарка»,

після опівночі.

Перед входом у готель голова довго розшаркувався, прощаючись із гостями, поки нарешті Хелен томливо не сказала:

— Мсьє гольова, я уставать, і надо спать. До свіданія, мсьє гольова.

Тільки після цього на прощання він їх розцілував у щоки від усієї своєї широкої душі й сів у машину.

«Журналістка» ж з Ернесто прожогом кинулися в готель, на ходу втираючись від вологих поцілунків. Дорогою Хелен шепотіла Ернесто:

— Бігом, у нас зовсім мало часу. Нам потрібно встигнути! І тримай себе в руках. Більше не пий.

— Я в нормі, не хвилюйся. Прикрию, не засну. Я виспався під сараєм, як бабак.

Вони поспіхом зайшли в номер, Хелен зачинила двері, переодягнулася в чорне трико, високі черевики, намазала обличчя маскувальною мастикою. Тим часом Ернесто дістав міні-магнітофон і увімкнув. З апарата зазвучали їхні голоси, сміх, дзвін келихів. Розмова йшла про дивні традиції в Галіції, неймовірний одяг гуцулів та застарілий — міщан. Нарешті вони побажали одне одному «на добраніч». Ернесто вимкнув магнітофон. Хелен вийшла на балкон і розчинилася в пітьмі.

Офіцери з команди прослушки, що зручно влаштувалися в сусідньому номері й до цієї миті ліниво слухали «розмови шпигунів», враз зіскочили на ноги: в навушниках прокотився грім. Це лунало хропіння Ернесто. Він не те що хропів — ревів!..

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня, подвір’я сиротинця,

глупа ніч.

Весілля закінчилося. Молодята, гості, «козачки», музики розійшлися по домівках. Затрималися лише кілька десятків гостей, що загуляли, й жінки, котрі закінчували прибирати. А ще — команда Крижня: він віддавав останні вказівки Сербіну, Трохимович продовжував захоплено розмовляти із Наконечним. Десь у закутку ще співали тужливих пісень…

Лейтенанти врешті-решт