Вода, павутина - Нада Гашич

— Зачекайте хвильку. Постійно забуваю вас запитати, чи останнім часом ваша подруга чогось боялася?

— Ні, думаю, ні, я вам сказала, що нічого не помітила.

— А ви, пані Жигер, чи боїтеся ви когось або чогось?

Махнула головою і все ж додала:

— Як і всі.

Як тільки сіла в автівку, вийняла мобільного телефона, поглянула на нього, а потім поклала назад до сумки.

Взялася за кермо і дивилася, як її руки зісковзують, залишаючи вологий слід на поверхні. Мусила одягнути рукавиці. З Хейнзелової рушила просто у Клаічеву лікарню.

* * *

Відошич сидів у кріслі і вертівся. Тоді пройшовся по коридору, пішов до секретарки, потім в туалет. Щось залишилося в повітрі після Жигерки. В коридорі розминувся з чоловіком, обличчя якого йому здалося знайомим, але оскільки той з ним не привітався, пройшов повз нього і в ту ж секунду забув про нього. Повернувся до кабінету.

Мав багато роботи і лише через годину, витрачену на телефонні розмови, вивчення фотодоказів, звіту судмедексперта, розмови зі своїми начальниками, викликав Симчича і Зділара.

— Як сьогодні Жигерка провела день?

— Нічого особливого: магазини, школа.

— Не випускати її з виду ні на секунду, ви чули?

— Так, шефе.

Шеф потягнувся.

— Скоро вона заспіває, скоро Жигерка заспіває.

На виході, дуже ніяковіючи, Симчич обернувся до Відошича і, покашлюючи, сказав:

— Шефе, якийсь чоловік сьогодні шукав Касумича.

Зділар засміявся.

— Не Касумича, а Теслу. Він приховував від нас це прізвисько.

Відошич перестав потягатися.

— Хто його шукав?

Симчич закашлявся, і Зділар встиг швидше за нього:

— Не той, що приходив кілька днів тому, не той в камуфляжі. Цей добре вбраний, точно в Загребі живе. Може, близький до нашої сфери. Так виглядає. Черговий його точно зареєстрував.

— Про Касумича інформацію даю я.

Доки вони виходили, він зв’язався зі секретаркою.

— Зателефонуйте черговому і повідомте, щоб всіх, хто питає про Касумича, скеровували до мене.

Потім занурився у папери.

— Те, шо вона підписала, треба невідкладно оформити.

— Та без проблем. Ні дня не будеш чекати.

— Терміново хай проведуть через книги і реєстри все, шо в них має бути зареєстроване, бо проект в мене вже готовий. Ясно?

— Ясно. Головне, шо вона підписала.

* * *

Ірма зайшла до кімнати в момент, коли усміхнена медсестра виходила, люб’язно з нею привітавшись.

Катарина здивувалася її приходу.

— Ти не казала, що прийдеш. Як ти тут?

— Та я тільки заскочила провідати Дадика і подивитися, як ти.

— Добре, дякувати Богу, добре. Тут всі дуже приємні.

— Дякувати Богу, принаймні це. Його батько приходить?

— Приходить, але атмосфера завжди напружена.

— Та я знаю, але в нього зв’язки, звичайно, він вже з заввідділенням друг, то не зашкодить.

— Та ні, що ти, хай приходить, я все можу витримати.

— Катя, я на хвильку, знаєш, скільки роботи Іта на мене навішала. Дякувати Богу, вчора поприбирала могилу, сьогодні не встигла би.

— Та добре…

Ірма поправила волосся і ще більше закуталася в куртку.

— Катя, можна тебе дещо попросити?

— Кажи.

— Не думаю, що інспектор буде аж такий настирливий, але якщо випадково той… Відошич, здається, його звати Відошич, прийде і буде тебе питати, коли я прийшла на нашу вечірку двадцять п’ятого, скажи йому, будь ласка, що близько 21 години я вже була з вами, а може, й раніше. Мені від того всього зле, я шокована, взагалі не маю сил ще і з поліцією перепиратися.

Катарина мовчала. Ірма почала плакати.

— Катя, прошу тебе як сестру, яка мені замінила маму, прошу тебе, скажи йому так.

Катарина відвернула від неї погляд.

— Я вже сказала йому. Саме це.

Катарина відсторонилася, коли Ірма підійшла до неї, щоб поцілувати. Ірма послала Дадику поцілунок і вийшла. Катарина добре запам’ятала, що Ірма ні на хвильку не підійшла до Давидового ліжка.

Дуже мене тішить, що Ірма мене не цілувала. Мені ще тільки цього бракувало. Коли я вийду з-за завіси, перше, що зроблю, напишу: «Заборонено цілувати Давида Горака».

Ага, нарешті, дурний Давиде! Дурний, дурний, Давиде! Ну так, інспектор. Того чоловіка, який був перед Ірмою, мама називає «пане інспекторе». І зараз вони про нього розмовляли. Інспектор. Я його знаю, але не можу достеменно пригадати, звідки знаю того інспектора і чому його знаю, і взагалі не можу пригадати його обличчя. Він мене знає і, думаю, приходить саме через мене. Після нього в палаті смердить якимось напоєм, але не так, ніби він пив, а якось так, ніби він давно напився і вже ніколи в житті не позбудеться того запаху. Завжди те саме. Як коли ми з татом ідемо до кав'ярні і потім смердимо, наче пили і курили. Я вже згадав цей запах, бо й той, що приходив раніше, так само смердів. Але я дійсно дурнуватий, не можу згадати, коли їх бачив, а ще менше, про що ми говорили. І я ніби пригадую, що вони мене питали про щось дуже-дуже важливе, але не можу згадати, про що точно. Але я, звичайно, згадаю. Зараз мені щось не вдається.

Якби мене хтось чув, неодмінно би запитав себе, як то я так багато говорю всередині, а загалом я здебільшого небалакливий. Це й для мене трохи підозріло, але думаю, що всередині я якийсь розумніший, ніж зовні. Всередині я знаю різноманітні слова, можу всередині досить розумно розмовляти і все розуміти, а зовні я лякаюся і виглядаю дурнем. У школі всі виглядають розумнішим за мене тільки тому, що говіркіші, і їм все одно, що вони мелють. От, наприклад, Горватка може балакати день і ніч, і вчителька не наважується поставити їй двійку, хіба що коли ми пишемо контрольну. Вона меле без перестану і завжди