Діти - Галина Василівна Москалець

— А що ти будеш снідати? — спитав лис, і в нього покотилася слинка.

— Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматочок ковбаски.

Лис важко зітхнув:

— А миші тут на горищі є?

— Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю. Та невже ти думаєш, я за ними бігати буду! Те, що коти повинні ловити мишей, анахронізм. Сучасний акселерований кіт цілком може звільнити себе від цього неінтелектуального заняття. Ну, я пішов. Якщо хазяйка розщедриться, то і тобі, лисе, який шматочок підкину.

Кошеня граціозно стрибнуло на край драбини І заглянуло вниз.

— Коли хочеш мишей, то ось вони біжать! Одна, друга, третя… З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає… Чао!

— Чао! — сказав лис, і кошеня зникло. — Миші, — зітхнув він. — Якби вони догадались вилізти сюди!

Скільки йому ще тут сидіти! Хоч би вечір швидко настав. Як добре було в лісі! Спокійно. А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Все! Зловить він тих тридцять курей і ногою більше не ступить сюди. Хлопець Олег може приходити в ліс. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, на його сонячній галявині!

Лис тихенько заскімлив. Він згадав тепер усі свої безнадійно з’їдені мишами картини, і вони видались йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерця, тремтливої роси на квітах і травах, кружляння хмарок. Ризикував, дурень, життям, ніби не можна було обійтись без курей. А для того, щоб зараз сидіти в селі, здригатися від кожного шелесту і чекати, доки люди зроблять на нього облаву?

— Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я, Олег!

Мацько обережно підповз до драбини.

— Я тут.

— Ой лисику, як добре, що ти тут! А я думав, що ти пішов. Злазь до мене.

— Ти що?! — перелякався лис. — Щоб мене побачили?! Краще ти сюди лізь…

— Я не вмію.

— Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.

— У мене нема лап. То руки, лисику.

— Руки чи лапи, один біс.

— Ой лисику, який ти зелений! А дід мазав ту підлогу, де ти наслідив, аце-аце… Ой, забув… Я тут взяв у нього трохи цього аце-аце… Він так гарно пахне. Помажешся — і фарба зійде.

— Давай сюди! — зрадів лис.

— Я боюся лізти! — заскиглив малий. — Ще впаду!..

— Не впадеш, — закрутився нетерпляче Мацько. — Роби, що я кажу. Стань задніми лапами. Ось так… А тепер одну лапу постав вище, а потім другу знову вище… І тримайся передніми лапами. Ну, ще трохи, зовсім небагато лишилось. Ну, ось і все. Молодець!

Коли вони добре вмостились, Мацько одразу попросив:

— А тепер маж мене своїм аце-аце.

— Ацетоном! — згадав Лялечка.

— Ага.

Хлопчик відкоркував пляшечку.

— А не мало буде? — засумнівався лис.

— Я ще принесу.

— Давай маж.

Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу стала зеленою.

— О, диви, пускає!

— Три, прошу тебе!

— У мене вже руки зелені… А твоя шерсть чистою стає.

— Ой, пече!.. — зойкнув лис.

— Якби було багато ацетону, ти би в ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…

— Перепочинь… — змилувався лис.

— Лисику, а мене сьогодні трохи не били за масло. Я сказав, що був голодний і з’їв.

— Правильно сказав! — похвалив його Мацько.

— Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя мама дуже не любить, коли хтось бреше. Вона на море поїхала з дядею Володею. А я збрехав…

— Справді, — задумався лис. — От біда! Я, наприклад, не знаю, коли кажу правду, а коли брешу. Коли правду кажу, мені не вірять, а коли збрешу, всі вірять. Може, у вас, людей, не так. От