Цензор снів - Юрій Павлович Винничук
За нового губернатора Вехтера євреїв з ґетто почали пакувати в потяги й кудись вивозити, а на їхнє місце зганяти тих, що жили поза межами ґетто. Левка таки переселили, і він отримав помешкання на Галицькій — в сутерині з віконцем, з якого можна було побачити тільки ноги перехожих і колеса роверів. Левко лютився і тужив за своєю старою халабудою, вікна якої виходили в садок. Якогось дня він запропонував мені піти подивитися, хто там мою хату заіванив. Може, які комуняки, то ми їх раз-два накопаємо. Пішли ми. На подвір’ї бавився чорнявий малюк, у руках він тримав голову дерев’яного коника, мого коника, на якому я так любив гойдатися, а він його поламав і тепер тією головою товк пісок. Навіщо він це робить? Мені захотілося підійти й відібрати у нього голову мого бідного коника, але в цей мент з хати вийшов старий і спитав, кого ми шукаємо. Я сказав: «Нікого, а це моя хата». Старий похитав головою, авжеж, він мені співчуває, але помогти нічим не може, бо їм цю хату виділили... Його син працював у тресті, тепер він без роботи, бо німці всіх позвільняли, а тоді він був поважним чоловіком, дуже поважним, ходив із течкою під пахвою і мав напуцовані мешти, а зараз копає торф десь там за Голоском.
— Мені насрати, — сказав я, — де він копає торф. Але це моя хата. Ви ж євреї, так?
Старий смикнувся і з тривогою глянув на мене.
— Якщо не хочете, аби я на вас доніс, вимітайтеся. Вже!
— Ми не можемо... — бурмотів старий... — і його жилаві руки трусилися. — Куди ми подінемося? Ми хотіли виїхати, але офіцери й совєтські служаці забили всі вагони меблями й усіляким добром.
— А хіба ваш син не був совєтський служащий?
— Був. Але євреям казали не панікувати, мовляв, їм нічого не загрожує, і ми не влізли до вагону.
— Вас все одно виселять у ґетто, — сказав Левко. — Не вірите?
Ми ж бо знали, як чинили з євреями у Польщі, але старий не повірив. Я б міг, звичайно, зачекати поки їх виселять, але ж де була певність, що отримаю свою хату назад саме я? Така можливість була надто примарною. На самім початку Академічної навпроти «Жоржа» розмістилося Kripo чи то пак Kriminalpolizei, Sonderdienst та ще кілька різних поважних установ, хоча раніше там був Іпотечний банк. Я без вагань поперся туди й вишуканою мовою ґеноссе Шіллера розповів про підлих грабіжників, які захопили мою хату. Моя мама німкеня, гордо повідомив я, її вивезли на Сибір, а я жертва більшовицького режиму. Чи не можна мені отримати посвідку фольксдойче і виселити з моєї хати червоних пришельців? Оберштурмфюрер чи то пак кримінальний комісар Герхард Краух наказав вислати вантажівку, мене посадили біля водія, аби я вказував дорогу. Сам він з двома аскарами сіли до авта і їхали за нами. Ті аскари — то поліцаї, набрані з совєтських військовополонених, усі вони не місцеві, бо місцевим німці не довіряли, підозрюючи, що можуть увійти в контакт з євреями.
На самім початку Академічної навпроти «Жоржа» розмістилося Kripo чи то пак Kriminalpolizei, хоча раніше там був Іпотечний банк
Коли ми прибули на місце, син старого саме припхався з тачкою торфу. Він уже не виглядав поважною людиною, яка носить течку і напуцовані мешти, був зарослий і переляканий, очі його часто мруґали й сіпалися, він, мабуть, відразу здогадався, що приїхали по їхню душу і стояв з опущеними руками. Кримінальний комісар швидко пояснив, що до чого, і наказав пакувати речі та кидати на вантажівку. Я уважно стежив за тим, що вони виносять з хати і, коли побачив у руках хлопчика ту саму голову мого розмальованого дерев’яного коника, миттю шарпнувся і відібрав, хоч він пручався і верещав.
— Ей, ти чьо! — гаркнув на мене аскар. — Атдай назад!
— Це моє! — помахав я головою коника у повітрі. — Це моя хата!
— А-а, — махнув рукою поліцай. — Ну, тада...
— Твоя? — засміявся комісар. — Іди ще знайди п’ять жидівських сімей, і хата буде твоя.
— А ви точно не здурите?
— Слово офіцера, — сміявся він далі й гукав до жидів: — Шнель! Шнель! — А потім обернувся до мене й додав: — Тільки умова: мусять бути з-поза їхньої дільниці. Розумієш? Тих ми й самі маємо в руках.
2
Ну, добре, за рідну хату я готовий на все. Як я можу її зректися, коли вона мені сниться? А може, колись і мама повернеться, то де мене буде шукати? І там у хаті під підлогою захований мій скарб — ґудзики, а до кожного ґудзика причеплено смужку паперу з прізвищем власника. Тако лише поглянути — якийсь нещасний ґудзик! А то насправді ціле людське життя. Я не міг дочекатися, коли нарешті витягну свій скарб, розкладу на підлозі й буду роздивлятися та згадувати, що про їх власників знаю. Тому з завданням пана комісара я не став зволікати й подався на оболонь. Там були мої кумплі, з якими ми не одну шибу розбили, файні батяри. Вони сиділи біля будки, в якій продавали пиво, але будка була замкнена. Властиво то не була будка, а