Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний

Майор танкових військ… Хто виграв війну? Майори, сержанти чи безіменні рядові? Тепер це не мало значення. Для Шульги. Всі бої позаду. А в нього попереду свій бій. І ця безсонна ніч ждання, нетерпеливості, надії, ніч перед боєм…

Шульга відчував жінку всім своїм тілом крізь ніч, крізь відстань, крізь найнеможливіші безміри і знав, що треба ждати. Сьогодні або ніколи. Хоч ніколи не могло бути ніколи, воно виключалося абсолютно і безповоротно. В його тілі назбиралося стільки ждання, відчаю і безнадії, що відступати він уже не міг.

Отже — сьогодні, і тільки сьогодні!

Зірок він не бачив. Не хотів навіть дивитися на небо. Олька прийде по землі, хоч дарована йому небесами. У Ташкенті небо було в хмарах, яких Шульга тоді й не зауважив. Вночі з німкенями був п’яний. Залицяльник, насильник, ґвалтівник. Тепер не хотів ставати ні залицяльником, ні кавалером, бо це смішно й старомодно в епоху кавалерів Золотої Зірки. Як близько він до Ольки і як далеко від неї. Але його дух витав над нею, оточував її, пригортався до неї, дух грішний, пожадливий, може, й злочинний. А що є злочин?

Вона прийшла, коли за Дніпром сходило сонце. Не прийшла, а одразу з’явилася перед Шульгою, мовби справді послана небесами, ніби Божий дарунок, заповнила собою весь простір, весь світ, стала для нього цілим світом’ а світ став її тілом, молодим, розкішним, неприступним, як райський сад, у диких запахах жінки, які пересилюють усе знане й незнане: аромати квітів, дух моря й степів, запаморочливість гірських хребтів і дурмани вин…

— Олю… Юлю… Ю! — простогнав Шульга, простягаючи до неї руки, шукаючи її в незмірних просторах і не знаходячи, сподіваючись в надії і без надії, увесь на межі чекання, терпіння, розпуки, вибуху…

— Оце ж, — злякалася вона. — Я й не думала, що ти мене тут ждатимеш. Ти ж казав: вдень прийдеш… А я оце… А тепер же треба христосуватися… Ой, Боже ж ти мій! Треба ж христосуватися, а я не можу, а воно ж треба…

Шульга перепинив її розгублене, безладне мовлення, став перед Олькою, обережно обійняв її, тихо поцілував у щоки, а тоді ще обережніше в уста, в безсоромні губи, в найглибші глибини пристрасті, затаєності, розкошів…

— Ну, чого ж ти мовчиш? — майже грубо спитав Шульга. — Де твій Христос?

— О, я нещасна! — простогнала вона. — Христос воскрес!

— Воістину воскрес! — запечатуючи її фантастичні уста твердим танкістським поцілунком, промурмотів Шульга і ненастирливо провадив жінку далі й далі в прихисток її немудрого мешкання, до круглого столу під шовковим абажуром (Ташкент! Ташкент!), до вузького цнотливого ложа за параваном (східні ширми в Ташкенті!), до найбільшого гріха, до найбільшої радості, до…

— О Боже, — стогнала Олька, зламана його ведмежими обіймами. — Сьогодні треба христосуватися, а я боюся цілуватися з тобою!

— Саме про це не слід забувати! — обціловуючи її шовкове вухо, прошепотів Шульга.

— Про що ж? Про те, щоб боятися?

— Ні, щоб цілуватися!

Він зрадів і злякався: в Ольки були неціловані губи! Є часто ціловані губи. Є жаждиво ціловані губи. Є просто давно ціловані. А в неї зовсім неціловані… неці… не… Спалах! Вибух! Все горить і палає: очі, щоки, губи, долоні, тіла…

Вони блукали в тісних сутичках Олиного пристановища, вона злякана й розгублена, Шульга вперто–терплячий, бо терплячість була його зброєю, способом діяння, власне, самого життя, ритм бою, атака, натиск тут не годилися, він не хотів од Олі нічого, що не дане було б добровільно, без примусу, без натиску, брутальності, сили, — а тільки в охоті, в радощах майже неземних!

Ліжко було під стіною. Широке, з блискучими шишечками на нікельованих бильцях, барвиста гора пухнастих подушок, бузкове покривало з тих, що чомусь звуться «марселеві». Від стола під круглим шовковим абажуром до ліжка лише три кроки, а для них вони стали безконечністю. Оля піддавалася і не піддавалася. Шульга ламав її мовчазний опір, він знав, що не відступить, хоч водночас знав також, що повинен попередити, застерегти жінку. Стережися мене! Бійся! Втікай од мене! Але й не кидай мене, бо мені без тебе не можна…

— Ось слухай сюди, — розгублено шепотіла Оля. — Треба ж накрити на стіл… Я ж принесла освячене… Розговітися…

— Ми так розговіємося, — обережно вивільняв її з одягу Шульга. — Ось так…

— Двері! Я ж забула замкнути двері!..

— Чорт з ними, з дверима!

— А як тітка Кил…

— Чорт з нею, з тіткою Килиною!

— Ой, стид же який!

Він не знав ні стиду, ні сорому. Знов повертався до тої азіатської, до скіфської ночі, нарешті, нарешті! — ніч була жінкою, а жінка була ніччю, і хоч десь за Дніпром вже сходило сонце, між ними ще панувала ніч, і Шульга впізнавав її, як упізнавав він і жінку в своїх обіймах, в її розгубленні, в трепеті, у переляці, хоч тоді, в Ташкенті, зляканий був він сам, а не Юлія, та все ж ця знайомо–незнайома жінка з її переляканим лоном була для нього Юлією і тільки Юлією, нині, і прісно, і вовіки–віків, може, це перевтілення, переселення душ, містика, божевілля, але все саме так, як йому мріялося, марилося, несамовитілося, все так і тільки так і не інакше, бо він і народжувався, і жив досі лиш для цієї миті, для цього розкішного жіночого тіла, для…

Кров у ньому гриміла, як орда в степу. Світ народжувався заново у цій жінці, яку обіймав Шульга, ще не вірячи, ще не відаючи достоту, що в його обіймах: солодка плоть чи ще солодші сни про неї. Що він міг? Розказати, що вона була його снами в ці страшні роки? Та чи вона б повірила в якісь там марення, хоч народилася в степах, де людям сняться найнесамовитіші сни, тисячоліття, незмірні простори, і відстані, і дикі вітри, здатні перевернути весь світ, і незбагненні судьби, великі, загадкові, таємничі, і переселення народів, племен, орд, богів і дияволів.

Вона рвалася з–під нього, ховала губи, відвертала обличчя, безладно змахувала руками, здавлено вистогнувала: «Я не можу! Я не мо…» — і в Шульги, здавалося, всі сили йшли на те, щоб