Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
Шульга поплив і приплив. Був темний вечір, а може, ніч, в цьому химерному місті ніхто не зміг би розокремити дня й ночі, небо над заводами однаково горіло і кривавилося, повітря пахло не зеленою весною, а пекельною сіркою з доменних печей, роздзенькані трамваї несонно товклися по вулицях, мов домовики в запічках, щось велике, незграбне, безформне затаєно гуло, двигтіло і мовби зітхало, та Шульга чув і не чув те все, бачив і не бачив, помічав і не помічав, бо весь був розкритий тільки до того високого правого берега, що перед арками залізничного мосту, темна гора м’яко, чарівно круглилася, мов райський сад, і пахла Шульзі, як райський сад, золотими плодами, розкошами і жінкою.
Вийшовши з пристані, Шульга не вагався жодної хвилі. Стрибнув у перший трамвай, який ішов проспектом у нагірну частину міста, де вулиця Поля, де глиняна хатка на курячих ніжках, де Оля–Юля–Юл… Не розквітли ще о цій порі ромашки, бузки ще не розпускали своїх пелюсток, не було на чому гадати «любить–не–любить», та йому й не треба було ніяких гадань, бо однаково ж повертався не до міста, не до інституту, не до свого тимчасового пристанища, а до жінки, від якої вже не могла відірвати його ніяка сила.
Безлюдна о такій порі Дзержинська і геть пустельна тиха вулиця Поля сьогодні були невпізнанні: їхні сховані під круглими кронами дерев хідники повнилися безшелесними темними постатями, над кожною з яких золотився тихий вогник, вогники пливли в просторі побіля Шульги, повз нього, далі й далі, всі в тому самому напрямку, вгору від парку Шевченка до величезної площі, на якій стояв Преображенський собор, собор мав бути завбільшки з ту площу, щоб перевищувати своїми розмірами собор святого Петра в Римі, але Потьомкін процвиндрив гроші, виділені царською скарбницею на спорудження святині, і довелося, як кажуть росіяни, «довольствоваться малым», поставили посеред просторої площі те, що поставили, та однаково Преображенський собор мав вигляд доволі величний," надто ж у дні великих православних свят, а сьогодні, як нагадувала Шульзі мати, була Великодня ніч, і оті золоті свічечки, затулювані від вітру то скляними баночками, а то й просто жіночими долонями, всі пливуть і линуть туди, до собору, до великого богослужіння і до ще більшого таїнства, до якого він теж колись, ще зовсім малим хлопцем, причастився і припав душею, а тоді геть забув, бо душа його була зруйнована, змертвіла, вбита залізом, кров’ю і нелюдськими словами вождів, що заступили йому Бога.
І ще один спогад, тепер уже з шкільних років, коли Шульга прочитав драму Лесі Українки «У катакомбах». Не зосталося в пам’яті ніяких подробиць, лиш картина, яку намалювала тоді його дитяча уява: вгорі, мовби вже й не на землі, а мало не в піднебессі, могутній, залізний, жорстокий імператорський Рим, а під землею, в катакомбах, втеклі раби, що сподіваються знайти захист від жорстокого Риму у нового доброго Бога і шукають цього Бога в темних підземеллях, присвічуючи собі несміливими каганчиками, і ті вогники сяють у темнощах, ніби чисті душі найперших християн. Хто ж то знає: може, й сьогодні знов повторюється те, що було дві тисячі років тому, і чисті душі, осяяні золотими вогниками свічок, линуть до свого Бога в тиші й таємничості, а над ними залізно гримить новий Рим, ще черствіший, бездушніший і безжальніший, і він, Шульга, теж з того залізного Риму, а не від цих вразливих, як відкрита рана, душ, геть чужий тут, недоладний, може, навіть ворожий. Тому до Олиної хатки добрався весь якийсь розшарпаний, у непевності, ваганнях, мало не зляканий. І коли побачив Олю, її ніжне лице в трепетанні золотого вогника, то мовби остовпів, не міг ступити кроку їй назустріч (вона саме замкнула двері і лаштувала святковий кошик в одну руку і свічечку в другу), не міг здобутися на слово чи бодай на звук.
Жінка сполохано відхитнулася від темної чоловічої постаті, що виросла перед нею мовби нізвідки, тихо скрикнула:
— Ой, хто тут?
— Це я, Шульга, — сказав він.
— Як ти мене налякав. Чорний та ще й весь у кожі.
— Весна ж. Надягнув од дощів.
— Давно не було тебе.
— їздив до мами. Застудився й заліг. Міг і не встати. Ти хоч згадала коли–небудь?
— А в мене мама нездужають. Розбишак моїх тітка Килина порає. Оце приїхала, привезла пасок спечених, крашанок, ковбаски та й мерщій назад, а мене попросила понести освятити…
— То ти до собору?
— На всеношну. Хату оце замкнула…
Він збагнув недоречність своєї появи, безглуздість цієї розмови, хапливо відступився із стежки, звільняючи, путь жінці, незграбно спіткнувся об свій чемодан.
— Ти ото з чемоданом? — зауважила Оля.
— Я з пароплава. Так хотілося побачити тебе, що не став заскакувати й на квартиру…
— А я замкнула хату…
— Та ти не турбуйся… Я… А знаєш? Тут мені мама поклала повен чемодан гостинців… і паску спекла, і крашанки, і ковбаси, і кендюх… Що, коли ти й моє освятиш? Мама моя Уляна богомільна, це б для неї, знаєш?.. Та й для мене… Складемо у твій кошик, я поможу тобі нести…
— Поможеш? То ходімо разом на освячення… Там же ж так ловко все!..
— Я тобі піднесу кошика до трамвайної колії, а вже далі ти сама. Мені до
