Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Викрадачі - Елізабет Костова

Викрадачі - Елізабет Костова

Читаємо онлайн Викрадачі - Елізабет Костова
янгольські кучері, посипані сріблом, його велику статуру, самодостатність, його самотність. Мені хотілося підстрибнути й обхопити його руками, проте це належало йому зробити. Тож я залишилася сидіти на своєму місці, відчуваючи себе маленькою-маленькою: рамка, а в рамці — маленька, надто охайна особа з прямим волоссям, про яку він забув дбати через своє величезне захоплення мистецтвом — насправді зовсім ніхто. Він навіть забув мені розповісти, чого ж він прагне у мистецтві.

На сходинках він зупинився.

— Я тільки хочу забрати декілька речей.

— Чудово, — відповіла я.

— Ти хочеш, щоб я повернувся? Я скучив за тобою й за дітьми.

— Якщо ти повернешся, — сказала я тихо, щоб не чутно було, як тремтить мій голос, — то ти дійсно повернешся чи будеш і надалі жити з примарою?

Гадала, що Роберт знову дасть волю гніву, але за мить він спокійно відповів:

— Облиш, Кейт. Тобі цього не збагнути.

Я розуміла, що почавши кричати: «Мені не збагнути? Це мені не збагнути?», — уже не зупинюся й кричатиму, незважаючи на присутність дітей і матусі. Тому затисла пальці у книжці, щоб було боляче, й не заважала йому підніматися по сходинках; а незабаром він повернувся з незмінною своєю валізкою — насправді то був старий заплічний мішок, що зберігався в одній з наших шаф.

— Буду відсутній кілька тижнів. Я тобі зателефоную, — сказав він. Потім підійшов до дітей, поцілував їх, а Оскара підкинув у повітря, й щедро политі водою дітлахи замочили його одяг. Він не поспішав, і я ненавиділа його ще й за його власний біль. Нарешті він сів у машину й поїхав. Тільки тоді я здивувалася: як же він залишає роботу в коледжі на декілька тижнів поспіль? Мені не спадало на думку, що викладання він теж міг покинути.

Вийшло так, що то був один з останніх днів, коли моя мама почувалася відносно непогано. Незабаром нас викликав до себе її лікар і повідомив, що в неї лейкемія, яка зайшла вже далеко. Можна спробувати хіміотерапію, але їй важко буде переносити всі ті ліки. Замість того матуся взяла у нього скерування до лікарні-притулку, а коли ми виходили з клініки, потисла мені лікоть, підбадьорюючи в моєму власному нещасті.

Розділ 37

Кейт

Тут я дещо пропускаю. Промовчу про деякі події, але мені важливо описати, як Роберт повернувся додому. Тієї ж ночі я йому зателефонувала, й він одразу повернувся — на ті шість тижнів, поки життя моєї мами сходило нанівець. Як з’ясувалося, він нікуди не поїхав, залишався в коледжі, хоча так і не зізнався мені, де саме тоді ночував. Можливо, в одній зі студій, а може, в якомусь вільному котеджі. Я ще подумала — а наш старий будинок стоїть порожній? Не виключено, що він лягав спати серед наших колишніх примар, на купі простирадл, постелених просто на підлогу, у тих самих кімнатах, куди ми принесли з пологового будинку спершу Інгрид, а потім Оскара.

Коли він повернувся на той короткий час, щоб допомогти мені наглядати за матусею, то розташувався у своїй студії; поводився спокійно й доброзичливо, інколи вивозив дітей на екскурсії, аби я могла посидіти з мамою: вона приймали знеболюючі засоби й спала, все довше й довше. Я не питала Роберта про його роботу в коледжі. Гадала, що ми разом дочекаємося тієї хвилини, коли за мамою приїдуть сестри з лікарні-притулку. Для цього все було приготовано, мама сама допомагала мені готуватися, а тепер вона лише скаже мені, подасть знак — і я піду до телефону в кухню, наберу потрібний номер.

Але врешті-решт ми залишилися удвох з Робертом, і то був справжній кінець нашого шлюбу, якщо не брати до уваги попередні розлуки, телефонні дзвінки пізніше, які лунали все рідше, його раптовий переїзд до Вашингтону, мою заяву про розлучення, те, що я більше року не торкалася нічого в його кабінеті, а потім все ж почала наводити там лад, а також прибрала всі його картини з пані Меланхолією — називайте її, як схочете. Навіть не беручи до уваги тієї хвилини, коли я почула, що він напав на картину в музеї й був заарештований за це, або коли пізніше я почула про його згоду лікуватись у психіатричному закладі. І того, що я збагнула: потрібно допомогти його матері сплачувати бодай частину рахунків за лікування; я і тепер хочу, щоб він одужав, якщо це можливо. Тоді він зміг би свого часу прийти до дітей — коли вони закінчуватимуть школу, потім коледж, а також на їхні весілля.

Ті, в кого шлюб не розвалився, або чоловік помер, а не залишив їх, не розуміють того, що шлюб нечасто закінчується одразу. Шлюби — як певні книжки: читаєш-читаєш, перегортаєш останню сторінку і, здається, все закінчилося, аж тоді йде ще епілог, а потому ще сидиш і гадаєш, що ж далі сталося з героями, або уявляєш, що їхнє життя продовжується без тебе, шановний читачу. І допоки не забудеш самого сюжету книги, час від часу все гадаєш, що сталося з героями після того, як ти закрила книгу.

Утім, якщо в нас із Робертом і був певний кінець шлюбу, то він стався того дня, коли померла моя мама, тому що померла вона раптово, не так, як ми очікували. Відпочивала на канапі у вітальні, на сонечку. Навіть зажадала, щоб я приготувала їй чаю, і тут в неї відмовило серце. То не медичний термін, просто я сама так про це думаю, тому що моє серце теж відмовило на якусь мить, коли я рвучко потяглася до неї, впустивши тацю на килим вітальні. Я опустилася на коліна, тримаючи її за руки, а наші серця відмовляли нам, це було жахливо, навіть спостерігати було жахливо, але все скінчилося дуже швидко. Було б куди жахливіше, якби я в ту мить не опинилася поряд з нею, не змогла її обійняти — після всіх тих років, коли вона піклувалася про мене.

Коли все скінчилося й вона пішла від мене, я міцніше стисла її в обіймах, і тоді до мене повернувся голос. Я покликала Роберта, волала до нього, хоча все ще хвилювалася, чи не потурбує то матусю. Напевно, він почув мій голос у себе в кабінеті за кухнею, тому що одразу вбіг до вітальні. Мама вже вкрай схудла, і я легко підняла її на руках, притиснувшись до неї щокою — частково тому, що не хотіла в ту мить дивитися на неї прямо. Замість того я дивилася в

Відгуки про книгу Викрадачі - Елізабет Костова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: