Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Темні води в густому чорному лісі, страшенно темні води, ви такі тихі. Страшенно тихі. Коли буревій бушує серед лісу, коли вгинаються сосни, і рветься павутиння поміж гілок, і сипляться скалки, ваша поверхня ані зворухнеться. Темні води, ви криєтесь там, унизу, в глибокій ковбані, темні води, а гілляччя все сиплеться.
Вітер шматує ліс, та до вас буревій не добереться. Там, на дні, немає жодних драконів, часи мамонтів давно проминули, нічого немає там, що могло б налякати, рослини гниють на дні, риби снують, ворушаться равлики. А більше нічого. І нехай ви є тільки водою, все одно стає лячно, темні води, страшенно тихі води.
Неділя, 8 квітня 1928 року[120]
«Здається, зараз сніг піде, невже у квітні знову все побіліє?» Франц Біберкопф сидить коло вікна своєї кімнатчини, схилившись на підвіконня й підперши голову лівою рукою. Був пообідній час, неділя, в кімнаті тепло, затишно. Циллі натопила ще до полудня, тепер вона спить у ліжку зі своїм кошеням. «Небо таке сіре. Так і дивись — сипне снігом. Ну й нехай».
Франц заплющив очі і почув, як дзвонять дзвони. Якусь хвилину він сидів непорушно і чув голосне бамкання: бум, бім, бім, бум, бім, бам, бум, бум, бім. Він аж голову підвів і прислухався: то були два глухі дзвони і один маленький, дзвінкий. Нараз усе стихло.
Чого це вони зараз дзвонять, запитав він сам себе. Аж тут знову залунав дзвін, дуже голосний, настирний, нестримний. Страшенний галас. І знову все вщухло. Раптом запанувала тиша. Франц прибрав руку з підвіконня й пішов углиб кімнати; коли він підійшов до Циллі, вона сиділа в ліжку з маленьким люстерком в руці, губами стискала кілька шпильок, щось собі весело мугикаючи. «Циллі, а що сьогодні за день? Якесь свято?» — «Та ж неділя». Вона далі чепурилася. «А що за свято?» — «Може, якесь католицьке, не знаю». — «Ти ж чула, як дзвони голосно дзвонили?» — «Коли?» — «Та щойно». — «Та нічого я не чула. А ти справді чув, Франце?» — «Ще б пак! Та ж калатали добряче. Такий був гук!» — «То тобі, напевне, наснилося». Франц ужахнувся. «Та ні, я не спав. Ось там сидів». — «Мабуть, закуняв». — «Та ні». Він хилив на своє, весь ніби заціпенів, повільно пройшовся кімнатою, сів на своє місце за столом. «Хіба таке може наснитися? Я ж чув дзвін на власні вуха». Відсьорбнув пива, але відчуття страху не минало. Поглянув на Циллі, яка вже ладна була розплакатися: «Хто його зна, Циллікен, може, якась халепа з кимось трапилася». Спитав, де свіжа газета. Циллі засміялася: «Яка ж газета? Сьогодні ж неділя. В неділю по обіді газет не буває».
Узяв ранкову газету[121], перечитав усі заголовки. «Одні дрібниці. Ні, це все не те. Нічого не сталося». — «Якщо в тебе у голові дзвенить, Франце, то сходи до церкви». — «Дай мені спокій з тими попами. Здалися вони мені! Просто дивно якось: щось чуєш, а подивишся — нічого нема». Він задумався, Циллі стояла поруч, ластилася до нього. «Знаєш, Циллі, я вийду-но на вулицю, подихаю трохи свіжим повітрям. На годинку, дізнаюся, може, десь щось сталося. Увечері виходять «Вельт»[122] та «Монтаґ морґен»[123], треба переглянути». — «Та годі тобі, Франце, так перейматися. Ну, напишуть там: біля Пренцлауерської брами перекинулася вантажівка зі сміттям, і непотріб порозсипався по всій вулиці. Або ще таке: якийсь газетяр, розмінюючи гроші покупцеві, помилково дав йому правильно решту».
Франц розсміявся: «Ну гаразд, піду вийду. Бувай, Циллікен».
«Адью, Францекене».
Франц повільно спустився сходами, здолавши чотири марші, після цього Циллі його більше не бачила.
Вона прочекала в квартирі до п'ятої. А його все нема, тоді вона пішла шукати по кнайпах, обійшла всі шинки аж до Пренцлауерштрасе. Ніде його не було. Але ж він хотів переглянути газети після тієї дурнуватої історії зі дзвонами, яка йому наснилася. Кудись-то він мав зайти! На розі до Пренцлауерштрасе шинкарка сказала їй: «Ні, тут його не було. Пан Пумс запитував про нього. То я йому сказала, де пан Біберкопф живе, і він збирався до нього зайти». — «Ні, до нас ніхто не заходив». — «То, може, не знайшов?» — «Напевне». — «Або зустрілися біля дверей».
Циллі просиділа там до пізнього вечора. Кнайпа заповнювалася відвідувачами. А вона все позирала на двері. Один раз збігала додому й повернулася назад. Прийшов тільки Мек, став утішати її та побазікав з нею десь із чверть години. Він їй сказав: «Та повернеться він; хлоп звик до хліба з маслом. Не переймайся, Циллі». Та коли він це говорив, пригадалося йому, як він так само сидів з Ліною, та шукала Франца, тоді, коли трапилася та історія з Людерсом і зі шнурками. І він ледве сам не пішов разом із Циллі, коли та знову вискочила на брудну темну вулицю; але йому не хотілося лякати її своїми підозрами, може, то все пусте.
Раптом Циллі згадала про Райнгольда, розлютилася й вирішила його знайти; напевно, він знову всучив Францу якусь дівку, і Франц її покинув. Помешкання Райнгольда було на замку, нікого не було вдома, навіть Труди.
Вона знову побрела до кнайпи на розі Пренцлауерштрасе. Пішов сніг, але він одразу танув. На Алексі газетярі вигукували «Монтаґ морґен» та «Вельт ам монтаґ». У якогось незнайомого газетяра вона купила газету й продивилася її. Може, Франц таки мав рацію і сьогодні справді щось трапилося. Та начебто ні, залізнична аварія в Сполучених Штатах, в Огайо; зіткнення комуністів зі свастиконосцями — ні, Франц у таке не влазить. Велика пожежа у Вільмерсдорфі. Це все не те. Вона повільно пройшла повз сяючий вогнями універмаг Тіца, перейшла через дорогу й завернула в темну Пренцлауерштрасе. Вона не мала із собою парасольки і добре змокла. На Пренцлауерштрасе поряд з невеликою кондитерською, загородивши прохід, стояла
