Син сонця - Мирослава Горностаєва
— Оце, — сказав, — колись мало магічну силу. Тепер це просто прикраса. Візьми це, Сяйвіре з Сур'яграду на згадку про Карну — сонцепоклонника.
— О, Сур'я Світлоликий! — мовив Сяйвір, усміхаючись, — ми ще звемо його Дажбогом, бо він дає Аріяні все… Життя, хліб, тепло, світло…
— Воїне з Сур'яграду! — сказав Карна урочисто, — в житті моєму була прекрасна мить! Я бачив Сур'ю Світлоликого, і Він назвав мене сином! Я хотів би подивитись на Колиску Аріїв та на місто, що носить ім'я мого батька, але безліч незримих ланцюгів прикували мене до цієї землі. Може мій невеличкий дар дасть тобі можливість перетривати довгий шлях і щасливо повернутися додому.
— Ви — син Дажбога?! — розгублено спитав Сяйвір.
— Цей чоловік, — озвався Парашурама, — ніколи в житті не мовив неправдивого слова.
Аріянин обережно взяв сережки і притулив їх до чола. Тоді поспішно розстебнув застібку золотого нагрудника.
— Сину Сур'ї! — мовив, — це не дарунок, це пожертва. Якщо я справді повернуся колись додому, то оповім усім про цю незвичайну зустріч!
На нагруднику було зображено двох тварин, схожих на велетенських волохатих биків.
— Тур, це тур, — поспішно мовив Сяйвір, — то є знак… Оберіг Аріяни.
Карна зрозумів, що гість буде у розпачі, якщо він не прийме дару, і взяв прикрасу. Сяйвір просяяв усмішкою. Він все дивився на Карну завороженим поглядом людини, котра побачила неймовірне.
— Тур…, - повторив аріянин, — а оце…, - він доторкнувся до простенького дерев'яного оберега на шкірянім ремінці, - лелека, наш священний птах, дитя весни-Лелі. Зими бувають холодні, їх важко пережити. Але промені Сур'ї розтоплюють сніги, і на Данапрі скресає крига. І прилітають вони… Моя мати, вдягнувши на мене це, сказала: " Я вірю, сину, що ти повернешся, бо вони завжди повертаються.» А старий волхв-рахман, схожий на вашого вчителя, освятив оберіг водою, взятою на світанку з семи чистих криниць.
Сяйвір ніжно погладив дерев'яного птаха, тоді мовив смутно:
— Я не знаю, сину Дажбога, хто тут у вас правий, а хто винний. Але ви йдете до битви, і вам потрібне буде щастя. Свастя, як говорять ваші люди. Візьміть лелеку, і тоді жодна стріла не принесе вам смерті в чесній битві!
— Я бачу, — сказав Карна розчулено, — що для тебе це дорожче за золото. Не можна віддавати таке чужій людині.
— Не чужій, ні…, - палко заперечив Сяйвір, — ми всі, через праотця Арія, є онуки Дажбожі!
Карна зняв свій золотий оберіг — черепашку і вдягнув його на Сяйвіра, жестом заперечивши несміливу спробу відмовитись.
— Ти правий, друже, — мовив, — зараз мені як ніколи потрібне щастя.
Сяйвір і його воїни провели Карну до колісниці. Аріяни збуджено перемовлялися співучою мовою, в якій Карна вловив кілька знайомих, змінених вимовою слів та ім'я Сур'ї.
— Що скажеш? — спитав Парашурама, коли колісниця Карни виїхала за межі табору саків.
— Чудові люди, — озвався Карна, роздивляючись оберіг, — від неї наче справді лине тепло, від цієї… лілеки. Може вона обереже мене в бою, а, учителю?
— Хай бережуть тебе і Боги і обереги, — мовив Парашурама, — а я хочу проститися з тобою, Сину Сонця. Я вирушаю з Сяйвіром та його загоном. Спершу — до Сінду, тоді — на північ.
— Учителю! — вигукнув Карна, — ви не перетриваєте довгого шляху!
— Якщо я помру в дорозі, - сказав брагман, — аріяни спалять моє тіло, а попіл тоді розвіють над хвилями Данапрі. Пробач мені, Карно, все життя я боровся з нечестям кшатріїв, але нині бачу, що так і не переміг його. Ти — останній кшатрій, котрий дотримується законів чести, і ти приречений, арію, бо цю битву виграє той, хто потопче закони варни. Нехай я краще помру на шляху до своєї мрії, аніж побачу перемогу недостойних!
Наступного дня білі шатра зникли з табору. Карна оповів Дурьйодгані про дивну зустріч, та заклопотаний князь Гастінапуру лише рукою махнув:
— Нічого, опісля перемоги познайомимось поближче. Вони ще довго будуть гостювати у Джаяратги, бо нині в горах небезпечно, і тільки самогубець наважиться цієї пори переходити їх. Ну, не сумуй, Карно! Поб'ємо Пандавів — і рушай посланником до своїх аріянів! Тоді вже мені не буде кого боятись, і я звільню тебе від присяги!
Дурьйодгана був певен перемоги, бо зібрав військо більше, ніж у Пандавіві. Воєводою він усе-таки, під тиском князівської ради, призначив Бгішму, а замісником — Дрону. Але в усьому, що стосувалось розташування військ, він радився з Карною і тільки з Карною, ні словом не дорікнувши другу за його присягу не йти до бою. Дід Куру терпів це довго, але врешті вибухнув, коли Дурьйодгана попрохав приятеля про чергову пораду.
— Цей твій, о Дурьйодгано, улюбленець, — сказав він, не укриваючи зневаги, яка завжди шмагала гордість Карни, наче батіг, — низький і підлий хвалько Карна, що зве себе Сином Сонця, твій радник, та що там радник — твій керівник, онучку, та приятель, занісся занадто високо. Тут є і досвідченіші за того, хто не є ні атіратгою, ні навіть ратгіном! Він втратив і те, що давало йому хоч якусь перевагу — свою славнозвісну невразливість, і нині не годиться навіть на те, аби правити колісницею.
— Так і є, - підтримав Дрона старого воєводу, — він хвалиться перед кожною битвою, а як доходить до діла — не хоче боротись. Хоч час від часу він і виявляє шляхетність, але є дуже ледачим, і ратгін лише наполовину.
Карна кусав вуста і згадував як кривавив руки об лук Парашурами, як ходив до бою завжди першим, як згасав у нього на тілі панцир Сур'ї, і кров скрапувала на мармурові плити. Гнів розгорявся у серці воїна, і Карна боявся, що цей гнів задушить його.
«Сказати їм, що я — син Прітги, брат Арджуни? Вони не повірять… А повірять — буде ще гидкіше. Я ж залишусь
