Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

— Збираюся їхати додому.

— А де ти був?

Із губів зірвався недоречний, самовдоволений смішок.

— Працював.

— О пів на другу ночі?

— Ну-у… — Він був як вичавлений лимон, сил на вигадки не знаходилось. Розслаблено видихнувши, Артем зізнався: — Ма, я був з дівчиною.

Пауза.

— Вона гарна?

Хлопець пригадав, як пришвидшилося дихання Алії перед оргазмом (його — не її — оргазмом), і відчув, що знову збуджується.

— Дуже. Ти навіть не уявляєш.

Анна зітхнула:

— Ну, добре.

Артем підійшов до мопеда, вставив ключ, але заводити не став.

— З батьком усе гаразд?

— Нормально. Він телефонував увечері.

— Добре, ма, буду їхати.

— Напиши смс, як доберешся.

Хлопець театрально застогнав.

— Ти ж знаєш, що я не засну.

— Добре, добре.

Він намірився обірвати зв’язок, коли з динаміка долинуло ще одне запитання:

— Як її звати?

Секунду повагавшись, Артем відповів:

— А´лія.

— Алíя?

— Ні, ма, А´лія, наголос на «а».

— Незвичне ім’я.

— Вона москвичка, але корені десь звідти, з Узбекистану чи Киргизстану, я ще поки не знаю точно.

— Погано, що не знаєш. Ну, але хай там звідки твоя Алія, якщо вона розіб’є тобі серце, я повідриваю їй ноги. Можеш так їй і переказати.

Хлопець стомлено розсміявся.

— Добре, ма, перекажу. Добраніч.

11 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло 04:56

Єгор протягом ночі й на хвилину не склепив очей. Інші не те щоби позасинали — їхній стан більше нагадував кататонічний ступор чи заціпеніння холоднокровних тварин, — але принаймні, залишаючись без тями, не так мучились від холоду. Вмостившись у позі ембріона, росіянин дивився, як поволі розтає Чумацький Шлях, згадував батькову розповідь про трагедію на піку Перемоги й одразу, немовби в надпотужний телескоп, бачив себе у майбутньому. Знадобилося небагато часу, аби второпати, що батько таки доп’яв свого: Єгорові було страшно, і найгірше — не відступалося бентежне відчуття, наче він якимось дивом матеріалізував власне найогидніше жахіття. Він так багато думав про катастрофу, й ось вона сталася.

Незадовго по п’ятій ранкове світло розтеклося над землею. Парамонов спробував устати, та з жахом, від якого ще дужче захолола кров, усвідомив, що не може поворушити кінцівками. Та де там — його не слухався жоден м’яз, навіть посіріле від холоду обличчя заніміло на камінь. Він упав на бік, відкотився від тісного людського кола й упродовж майже тридцяти хвилин, стогнучи і скрегочучи зубами, вигинався та смикався, ніби хворий, що страждає на жахливий руховий розлад. Він зчесав об каміння щоку, до крові обдер задерев’янілі лікті, але не полишав спроб розігнати кров. Зрештою, хитаючись, підвівся.

Зовсім погано було з руками — нижче від ліктя Парамонов їх зовсім не відчував. Утім, він не дожидався, коли повернеться чутливість, і заходився будити інших. Першою розворушив Анну. Жінка отямилася миттєво, проте, як і Парамонов, довго не могла підвестися. М’язи боліли так незносно, начебто її всю ніч катували на дибі. Анна сяк-так відновила рухливість, після чого вони вдвох розбудили Гелен. Апшоу та Ґрейс прокинулися самі. Парамонов наказав Гелен та Анні бити одна одну по обличчі й тілу, щоби швидше зігрітися, натомість українка витягла ще не розряджений смартфон, поглянула на годинник і пополотніла. Тихо, ніби боячись власного голосу, запитала, чи у Бангкоці вже дев’ята ранку. Єгор бовкнув «так», хоч і не знав достеменно, і його відповідь немовби активізувала процес старіння: на обличчі Анни проступила сітка раніше не помітних зморщок, шкіра обвисла, жінка опустилася на землю і заклякла, втиснувшись у розколину між каменями. Єгор із Гелен перезирнулися — Парамонов стенув плечима, — втім, часу щось з’ясовувати не було, й вони взялися відігрівати Лоуренса й Апшоу.

Найлегше ніч перебула Лейла. Майже похована під шістьма тілами, закутана в жакет, вітрівку та чотири ковдри, дівчинка найдовше зберігала тепло. Єдиний, хто так і не зміг стати на ноги після пробудження, — Олівер Морґенштерн. Його погляд був осмисленим, але сам він не ворушився. Про стан німця зрозуміли тоді, коли внаслідок спроби розторсати з Оліверового рота закрапала кров. Побачивши червоні цятки на камінні, Гелен спочатку стиха лайнулася на івриті, а потім втупила майже переляканий погляд у Парамонова.

— Це погано? — самими губами запитав росіянин.

Вона приклала долоню до Оліверового лоба — суха шкіра обдала занімілі пальці жаром — і вже хотіла відповісти, коли її випередив Лоуренс:

— Що за хрінь? — Американець дивився на напівпорожню пляшку з водою, яку вчора не дозволив допити росіянин, як на здохлу змію. — Вода замерзла!

Він торохнув пляшкою об камінь, суцільний шматок льоду всередині з глухим тріском розколовся на дрібні скалки. Дюк Апшоу, який протримався на ногах хвилину, а потому впав навколішки на каміння поруч із Лейлою, потягнувся до єдиної повної пляшки і, ледве ворушачи сухим на тріску язиком, прошелестів:

— Ця теж. На камінь.

— Поставте на сонце, — сказав Єгор, — відтануть. — Тоді зиркнув на Гелен: — Що з німцем?

Вона стурбовано хитнула головою:

— Нічого доброго. Це гірська хвороба… — помовчала, — у термінальній стадії.

— Усе аж так серйозно? — Росіянин окинув Олівера поглядом. Той лежав, так химерно вигнувши шию, ніби голова йому не належала.

— Угу, — відповіла Гелен. — Його треба спускати звідси. Інакше він помре. Власне, його треба було спускати ще вчора.

До них, тручи почервонілі очі, наблизився Лоуренс.

— Ну то на що ми чекали? — Американцю здавалося, наче в нього пересох не лише рот, а й нутрощі.

Парамонов нишком обстежив власні долоні — чутливість у передпліччях відновилася, проте пальці досі не слухалися, — і зміряв Ґрейса зневажливим, «ти-жартуєш-чи-справді-ідіот» поглядом:

— По-перше, насувалася ніч. По-друге, ми не альпіністи, у нас немає потрібного спорядження, і ми застрягли на сідловині, з боків якої півкілометрові прірви. Навіть якщо вдасться спуститися, не скрутивши в’язи, думаєш, — він кивнув на Морґенштерна, — його врятує спуск на півтисячі метрів?

— Я не знаю! — огризнувся Лоуренс.

— А я знаю: там, в ущелині, таке саме розріджене повітря, як і тут. Там не стане легше дихати, і нам доведеться йти далі, продовжувати лізти льодовиком, а льодовик… — Єгор запекло змахнув руками. — Бляха, ти розумієш, що таке льодовик? Він рухається, у ньому повно тріщин, окремі сховані під снігом чи під кіркою льоду, яка трісне, щойно на неї ступиш. Навіть якщо нам пощастить обминути тріщини, ми віддалимося від уламків літака, і тоді нам кінець, ми тупо замерзнемо в снігах, бо коли сюди доберуться рятувальники, ніхто не знатиме, де ми. Навіть якщо залишимо повідомлення про те, куди пішли, ніхто нас не шукатиме, бо… — Він махнув рукою в бік височенного кам’яного ікла на півночі. — Подивись на ці гори. Ніхто не виряджатиме гелікоптер,