Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Знедолені - Віктор Гюго

Знедолені - Віктор Гюго

Читаємо онлайн Знедолені - Віктор Гюго
у жовтому рединготі підвівся й вийшов на вулицю.

Скориставшися з його відсутності, тітка Тенардьє копнула Козетту ногою. Дитина зойкнула від болю.

Двері відчинились, і ввійшов незнайомець — у руках він тримав казкову ляльку, про яку ми вже згадували й на яку цілий день витріщалися всі дітлахи села. Чоловік у жовтому рединготі поставив ляльку перед Козеттою і сказав:

— Бери, це тобі.

Козетта підвела очі, і їй здалося, що до неї наближається не чоловік із лялькою в руках, а саме сонце. Почувши неймовірні слова: «Це тобі», — вона подивилася на незнайомця, потім на ляльку і забилася в найдальший куток під столом.

Дівчинка не плакала, не кричала. Здавалося, вона не сміє й дихнути.

Тітка Тенардьє, Епоніна й Азельма остовпіли. Навіть пияки замовкли. В корчмі запанувала мертва тиша.

Закам’яніла й безмовна, Тенардьє знову почала губитися в здогадах: «Хто ж він такий, цей чоловік? Бідняк? Мільйонер? А може, і те, й те — тобто злодій?»

Корчмар, наморщивши лоба, поглядав то на ляльку, то на подорожнього. Він, здавалося, обнюхував цього чоловіка, як обнюхував би мішок із грішми. Але це тривало тільки мить. Підійшовши до дружини, він прошепотів їй:

— Та штука коштує щонайменше тридцять франків. Облиш клеїти дурня. Стелися перед цим чоловіком.

Люди брутальні мають одну спільну рису з людьми наївними: вони не знають поступового переходу від одного почуття до іншого.

— Ну чого ж ти, Козетто? — сказала Тенардьє гидким голосом, притаманним злій бабі, що намагається говорити лагідно. — Чого ти не береш ляльку?

Козетта зважилася вилізти зі своєї нори.

— Козетточко, — ласкаво підхопив Тенардьє, — пан дарує тобі ляльку. Візьми її. Вона твоя.

Козетта дивилася на чудесну ляльку майже з жахом. Личко її було залите слізьми, але очі заясніли радістю, як небокрай удосвіта.

Їй здавалося, що коли вона торкнеться цієї ляльки, з неї вдарить грім.

У всякому разі, вона не сумнівалася, що хазяйка загарчить на неї і поб’є її.

Але зрештою дівчинка не змогла опертися спокусі. Вона підступила до ляльки й обернулася до тітки Тенардьє:

— Можна, пані?

Неможливо описати словами вираз Козеттиного обличчя: розпачливий, нажаханий і водночас сповнений захвату.

— Звичайно, можна, — кинула Тенардьє. — Лялька твоя. Пан дарує її тобі.

— Справді, добродію? — перепитала Козетта. — Ви даруєте цю даму мені?

Незнайомець, здавалося, ледь стримував сльози. В такі хвилини людина не озивається, щоб не заплакати. Отож він тільки кивнув Козетті головою і вклав руку «дами» в її долоньку.

Козетта відсмикнула пальці, немов обпеклася, і втупила очі в підлогу. Від хвилювання вона висунула язик. Несподівано дівчинка обернулась і поривчасто схопила ляльку.

— Я назву її Катріною, — сказала вона.

Дивно було бачити, як жалюгідне рам’я Козетти змішалося зі стрічками й рожевим шовковим платтячком ляльки.

— Пані, можна, я посаджу її на стілець? — спитала дівчинка.

— Можна, дитино, — відповіла Тенардьє.

Тепер уже Епоніна й Азельма дивилися на Козетту із заздрістю.

Козетта посадила Катріну на стілець, а сама сіла на підлогу навпроти неї; безмовна, нерухома, вона милувалася своєю «дамою».

— Грайся ж, Козетто, — сказав незнайомець.

— О, я граюся, — відповіла дівчинка.

Тітка Тенардьє уже всією душею зненавиділа незнайомця, якого, здавалося, послало Козетті само провидіння. Через те їй дуже важко було стримувати себе, і вона поквапилася відрядити своїх дочок спати, а тоді попросила в жовтого чоловіка «дозволу» відрядити й Козетту. «Вона сьогодні дуже втомилася», — додала корчмарка з материнською турботливістю. Козетта пішла, стискаючи в обіймах Катріну.

Час від часу Тенардьє ходила в протилежний кінець зали, де сидів її чоловік, щоб «полегшити собі душу», як казала вона. Корчмарка аж трусилася від люті, тихо обмінюючись із чоловіком словами, що їх не зважувалася вимовити вголос.

— Старий бевзь! Чого він сюди прителющився? Дарувати ляльки за сорок франків тому щеняті, яке я віддала б за сорок су! Ще трохи — і він назвав би її «ваші високість», наче принцесу! Чи він при своєму розумі? Це, либонь, божевільний!

— Чому ж? Усе дуже просто, — відповів Тенардьє. — Йому так подобається. Тебе тішить, коли мала працює, а його — коли вона грається. Постоялець, якщо він платить, може робити все, що йому заманеться. Філантроп він чи божевільний — тебе не стосується. Твоє діло — взяти з нього гроші.

Чоловік у жовтому рединготі сидів, спершись ліктями на стіл. Він знову поринув у задуму. Всі інші подорожні, торговці та возії поглядали на незнайомця з шанобливим острахом. А як інакше дивитись на чоловіка у вбогій одежі, що невимушено дістає з кишені п’ятифранкові монети й дарує малим обшарпанкам розкішні ляльки?

Минуло кілька годин. Пияки порозходились, корчму зачинили, низька зала була порожня, вогонь у печі погас, а незнайомець усе сидів за столом у тій самій позі. Іноді він тільки міняв лікоть, на який спирався. Ото й усе. Відколи пішла Козетта, він не зронив ні слова.

Подружжя Тенардьє лишалися в залі — з чемності та почасти з цікавості.

— Чи він сидітиме так до ранку? — пробурчала хазяйка. Коли видзвонило другу ночі, вона не витримала й сказала чоловікові:

— Я піду спати. Роби як знаєш.

Тенардьє сів за стіл у кутку, запалив свічку і почав читати «Французький вісник».

Так збігла ще добра година. Поважний корчмар принаймні тричі перечитав газету, але незнайомець не зворухнувся.

Тенардьє засовався, кахикнув, сплюнув, висякав носа, заскрипів стільцем. Постоялець не ворушився. «Може, він заснув?» — подумав корчмар. Незнайомець не спав, але ніщо не могло пробудити його із задуми.

Нарешті Тенардьє скинув шапку, тихо підійшов і наважився заговорити до подорожнього:

— Ви не хотіли б піти спочивати, ласкавий пане?

«Піти спати» — це прозвучало б грубо. Вживши слово «спочивати», корчмар висловився красиво і з належною шанобливістю. Такі слова мають чародійну властивість побільшувати цифри в завтрашньому рахунку. Кімната, в якій «сплять», коштує двадцять су; кімната, в якій «спочивають», — двадцять франків.

— А й справді, — сказав незнайомець. — Де ваша стайня?

— Я проведу вас, ласкавий пане, — сказав Тенардьє з усмішкою.

Він узяв свічку, подорожній узяв свій згорток та палицю, і Тенардьє повів гостя в кімнату на першому поверсі, обставлену з великим шиком: у ній були меблі з червоного дерева, широке ліжко і червоні коленкорові фіранки.

— Що це таке? — спитав подорожній.

— Це наша подружня спальня, — сказав корчмар. — Ми тепер спимо в іншій кімнаті. А сюди заходимо тільки двічі-тричі на рік.

— Я краще переспав би в стайні, — різко сказав подорожній.

Тенардьє вдав, ніби не почув цього нелюб’язного зауваження.

Він запалив дві непочаті воскові свічки, що стояли на поличці коминка, в якому весело палахкотів вогонь.

Відгуки про книгу Знедолені - Віктор Гюго (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: