Знедолені - Віктор Гюго
Страх пригнічував і душив Козетту. Він змушував її притискати лікті до стегон, ховати п’яти під себе, займати якомога менше місця, затамовувати подих. Страх проявлявся в кожному русі дівчинки, він зачаївся в глибині її зіниць.
Цей страх був такий сильний, що, прийшовши мокра, Козетта не зважилася обсушитись біля вогню і мовчки всілася за свою роботу.
Чоловік у жовтому рединготі не зводив із Козетти очей.
Раптом Тенардьє вигукнула:
— А де ж хлібина?
Козетта, як і щоразу, коли хазяйка підвищувала голос, хутко вискочила з-під столу.
Вона зовсім забула про ту хлібину і тепер удалася до засобу, до якого завжди вдаються перелякані діти. Вона збрехала:
— Пекарня була зачинена, пані.
— Треба було постукати.
— Я стукала.
– І що?
— Ніхто не відчинив.
— Завтра я з’ясую, чи це правда, — мовила корчмарка, — і якщо ти збрехала, ти в мене потанцюєш. А поки що віддай-но мені п’ятнадцять су.
Козетта сунула руку в кишеню фартуха і вся позеленіла. Монети там не було.
— Ти що, оглухла? — крикнула хазяйка.
Козетта вивернула кишеню — порожньо. Куди поділася монета? Бідолашна дитина не могла здобутися на слово. Вона закам’яніла.
— То ти загубила мої п’ятнадцять су? — рикнула Тенардьє. — Чи, може, вкрала?
І простягла руку до нагайки, яка висіла біля комина.
Цей погрозливий рух вернув Козетті мову, й вона закричала:
— Не бийте мене, пані! Не бийте! Я більш не буду!
Тенардьє зняла нагайку.
Тим часом чоловік у жовтому рединготі понишпорив у кишені камізельки. Інші подорожні пили собі або грали в карти, й ніхто цього не помітив.
Козетта злякано забилась у куток біля печі. Хазяйка підняла руку з нагайкою.
— Пробачте, пані, — сказав чоловік у жовтому рединготі, — але я щойно бачив, як у цієї дівчинки щось випало з кишені фартуха. Ви кажете, там була монета?
Він нахилився і вдав, ніби шукає якусь річ на підлозі.
— Ага, ось вона, — сказав гість випростуючись.
І подав пані Тенардьє срібну монету.
— Так, це вона, — сказала корчмарка.
То була інша монета, вартістю в двадцять су, але Тенардьє тільки вигадала на цьому. Вона вкинула монету до кишені, люто глипнула на дівчинку і просичала:
— Гляди мені, більш я такого не потерплю!
Козетта повернулася «до своєї нори», як казала пані Тенардьє, і в її великих очах, що дивились на незнайомця, промайнув якийсь новий вираз. То був іще тільки вираз наївного подиву, але з домішкою розгубленості й довіри.
— Вечеряти будете? — спитала Тенардьє в подорожнього.
Той не відповів. Здавалося, він поринув у глибоку задуму.
— Що це за чоловік? — пробурмотіла корчмарка крізь зуби. — Певно, якийсь жалюгідний злидень. Не має зайвого су, щоб повечеряти. Чи він бодай заплатить мені за нічліг? Добре хоч, що не поцупив монету, яка лежала на підлозі.
Тут відчинилися двері, й увійшли Епоніна та Азельма.
То були справді гарненькі дівчатка, одна з русявими кісками, друга — з довгими чорними косами, які спадали на спину, обидві жваві, чистенькі, повні, свіжі й здорові; на них любо було дивитися. Вбрані тепло, але з вишуканою кокетливістю, ці двоє діток наче випромінювали світло. Вони здавалися двома маленькими королівнами. Коли вони увійшли, Тенардьє ніжно пробуркотіла:
— Ага, ось і ви, мої голуб’ята!
Вона посадила собі на коліна одну, потім другу, погладила кожну по голівці, розправила їм стрічечки в косах.
— Ну, хіба не лялечки! — вигукнула вона.
Дівчатка посідали неподалік вогню. У них була лялька, яку вони крутили в руках і гойдали на колінах, весело щебечучи. Коли-не-коли Козетта підводила очі від свого плетіння і з гірким сумом у погляді дивилась, як вони граються.
Епоніна й Азельма не звертали уваги на Козетту. Вона була для них наче домашній собака.
Лялька сестер Тенардьє була блякла, стара й потріскана, але Козетті вона здавалась чудовою. Адже бідолашна дитина ніколи не мала своєї ляльки.
Наразі хазяйка помітила, що Козетта, замість плести, дивиться, як граються її діти.
— Ах ти, ледащо! — вигукнула вона. — Це так ти в мене працюєш? Ось я допоможу тобі нагайкою.
Незнайомець, не підводячись зі свого стільця, обернувся до господині заїзду.
— Пані, ну що тут такого? — сказав він, усміхаючись майже боязко. — Дозвольте й цій дитині поґратися.
Якби таке сказав подорожній, котрий з’їв за вечерею шмат баранини і випив дві пляшки вина, його слова було б сприйнято як наказ. Але Тенардьє не збиралася зважати на побажання чоловіка в продавленому капелюсі й потертому рединготі.
— Вона повинна працювати, бо я даю їй їсти! Я не збираюся годувати її задурно, — сердито відповіла корчмарка.
— А що вона робить? — спитав незнайомець тим лагідним голосом, який так дивно суперечив його жебрацькому вбранню і плечам вантажника.
— Вона плете панчохи. Панчохи моїм дівчаткам, яким зараз нема в чому ходити, — зволила відповісти пані Тенардьє.
Незнайомець подивився на почервонілі від холоду босі ноги Козетти.
— Коли вона має закінчити цю пару панчіх? — запитав він.
— Таке ледащо просидить над ними ще днів три-чотири.
– І скільки коштуватимуть панчохи, коли вона їх сплете?
Тенардьє кинула на гостя зневажливий погляд:
— Не менше як тридцять су.
— То ви продали б їх за п’ять франків?[18] — запитав подорожній.
— Оце так! — вигукнув, зареготавши, возій, який дослухався до розмови. — Аж п’ять франків — хай йому всячина! Цілих п’ять монет — щоб я пропав!
Хазяїн корчми визнав за потрібне втрутитись до розмови.
— Так, добродію, якщо у вас виникла така забаганка, ми віддамо вам панчохи за п’ять франків. Ми ні в чому не відмовляємо своїм постояльцям.
— Але гроші на стіл! — рішуче заявила Тенардьє.
— Я купую цю пару панчіх, — відповів подорожній.
Він дістав із кишені п’ятифранкову монету й поклав на стіл. Потім обернувся до Козетти.
— Тепер твоя робота належить мені. Грайся, дитино.
Возій так схвилювався, побачивши п’ятифранковик, аж відірвався від своєї склянки й прибіг подивитися.
— Ти
