Волинь - Улас Олексійович Самчук
І тут просто у траві обидва сідають. Довкруги білі ромашки і сині дзвіночки. На них падає ранішнє сонце. У старого на колінах товста, у шкіряній оправі, книга. Старий читає, малий слухає. Ні, то вже не про Кощея Безсмертного і не про Івана Царевича. Це дивна книга, Володько такої ще не чув. У ній про Бога, що ходив по землі, що говорив з людьми, що карав чи милував, про людей, що творили чудеса… Володько мало з того розуміє, дуже мало, але єдине, що він вичуває: є то продовження того ж чудесного, що він чув з книг Василя. Великий, дивний, незвичний світ. І як добре, що дід узяв його за руку і повів туди у те інше, не земне, царство. У книзі говорилося: «Прийди і пий воду життя даром». Цілющу воду. Ту саму, що її пив Іван Царевич, коли його заворожила зла мачуха його коханої. Казка. Ой, чи казка? Може, дійсність? Може, життя? Володько ще цього не знає, він лише вслухається у мову діда, його голова піднята, його очі широко дивляться, його уста відкриті…
Три дні пробув Володько у діда Юхима, у понеділок його відвіз Клим назад, їхали не впорожні, на возі лежали якісь клунки, а між тим видно баньку, що в ній був мед. Їхали довкруги до Мартинового хутора, після дорожиною, що веде до Дерманя, а далі знов повернули до Матвієвого хутора. Усі ті пакунки і та банька з медом лишилися разом з Володьком дома. Настя була і щаслива і, якось десь далеко, в собі, нещаслива. Уже не раз дід Юхим пропонував Матвієві свою поміч, але Настя завжди перечила. На цей раз не перечила. Може, тому, що була в тяжі, а може, і тому, що її мазун Володько вернувся сяючим, ніби він переродився. У клунках була мука пшенична, були крупи різні, була дещиця сала. На хуторі повеселішало.
Матвія ще не було. Пару днів була тітчина Катерина, але вона відійшла. Дуже жалувала, що Володька не було дома. Настя ходила «на пшеницю», «на буряки», «на просо». Спідниця її завжди високо підтикана, рукави завжди закачані, обличчя завжди спалене. Вона носить ряднами зілля, осот різний, горошок польовий. Усе то йде на поживу свиням, коровам, коням, їй тяжко ходити, вона голосно сапає, Володько спостерігає за нею здаля і все міркує, що це з його мамою сталося.
Василь іноді, коли зіставався самий з Володьком та Хведотом, робив «псікуси». Ось він витягнув Володька на Горище хати і мало-мало не впустив його вниз через дверці у фаціяті даху. Довго тримав хлопця перевішеного через перекладину головою вниз — Господи, що за страхіття, як казала Настя. Володько кричав кричма, на це навинулась мати, і Василеві дісталось. Геть-чисто спарила кропивою його сіданку. Але Василеві це не перешкоджає далі щось таке видумати. Вони залізли до матірньої скрині, дістали сулію слив'янки, половину з неї «видудлили», а після обидва лежали п'яні трупами. Василь і корів не погнав пасти, і не чув, коли прийшла мати. Настя знайшла його сонного в соломі, але це не спасло його від прочухана. Володько, розуміється, дістав також і свою порцію ляпасів, один Хведот, що тим часом прогулявся по городі і знищив півгрядки цибулі-сіянки, був покараний не за пияцтво, а за звичайну шкоду.
Але траплялось, що Василь з Володьком зробили і щось корисного. Так, наприклад, одного разу, як тільки Василь пригнав «з роси» корови, вони пішли обидва, за дозволом матері, у заставську соснину і назбирали повний горщик малин, суниць та чорниць. Володько геть-чисто поколов собі ноги, бо там багато тернини, шипшини і сухих шишок, але як смачно було споживати вечором ягоди зі свіжою сметаною. Хведот так обмурзався чорницями, з Володьковою допомогою, що походив на сажотруса, або на того муринчика, що його намальовано у Василевій книзі. І коли йому підніс Володько дзеркало, щоб той побачив «свою пику», він так настрашився, що почав ревіти. А Володько ще й дражниться:
— О! О! Чекай, чекай! Тепер ти завжди такий будеш! Хведот від того реве ще дужче, а мати від печі гукає:
— Діти! Як візьму костура, то я вас утихомирю! Але хто там боїться її костура? Хіба вони не знають, що батька нема дома, а тим самим свобода їх нічим не обмежена.
Найбільше щастя
Але ось одного вечора, перед самими жнивами, появився і батько. Здорожений, брудний, їхалося довго й невигідно, у найгірших вагонах, туди й назад на своїх сухих харчах, лише вряди-годи взялося десь ту склянку чаю, щоб сухе горло промочити. І був невдоволений. Проїздив гарма-дарма стільки грошей, але мовчить. Краще про це, не згадувати, бо після від Насті не відчепишся. І так прогризла вона йому голову за ті вічні поїздки. Знов приходили люди послухати, як то воно там у тій кацапщині, і знов Матвій усе то дуже ганив, нічого йому там не сподобалось, ні поле, ні природа, ні села, ні господарка. Знов спав у кацапа, де його цілу ніч гризли блощиці.
— Ні, ні, — казав. — З таких господарів не буде… Але Знахорцеві все то більше сподобалось, і він навіть почав збирати бажаючих переїхати туди на життя… Настя, розуміється, ще і ще раз забожилася і заклялася, що нікуди її з цього місця «він» не потягне. Тут гарно, тут добре, тут найкраще. Вона ходила он до Почаєва, ішли три дні, а такого місця, як тут, ніде не бачила.
Зовсім близько підступили жнива. Жито зовсім половіє, а пшениця, хоч ще й зелена, одначе її колос уже набряк тугою силою дорідного зерна. Були зливи, громи, блискавиці, і місцями вони наробили шкоди. У самого Матвія вилягло від того багато пшениці. Хоча ті зливи і ті громи дуже подобались Василеві, Володькові, Хведотові. Як приємно, коли, наприклад, на твоєму власному подвір'ї стоять цілі озера і ти можеш досхочу дрипатись у них, а потім як чудово, коли ціла природа втихомирюється, а в городі на розквітлому маку стоять і
